ПРЕС-КЛУБ "НЖ"

 
Наша адреса:
44300 м.Любомль
вул. 1 Травня, 18
тел.: (03377)
2-41-31, 2-41-75
e-mail: lb.gazeta@gmail.com
Наші банківські реквізити:
ПОГОДА
Кнопка сайту

Ми будемо вдячні Вам, якщо ви розмістите нашу кнопку на Вашому сайті


МИ - УКРАЇНЦІ
А роки летять, наче птахи над полем
Щастя, коли людина одразу знаходить місце в житті. Знайти себе — означає обрати власну стежину, справу, до якої душа лежить. Вибрати з усіх форм діяльності саме ту, яка максимально відповідатиме нашим нахилам, нашій індивідуальності. Це не так просто, але можливо. На жаль, трапляються і помилки.
їМоя співрозмовниця Антоніна Прадун допомогла сама собі. Ніхто у неї не був радником-порадником, не підштовхував, нашіптуючи: «Йди туди, це твоє». Та й не було нікого в роду, хто пов’язав свою долю з медициною. З кого ж їй, юній дівчині, брати приклад? Можна сказати, випадок допоміг з пошуком свого «Я». Поверталася додому після праці на Київському мотоциклетному заводі, й в очі впала об’явка: «Запрошуються юнаки та дівчата на навчання до Київського медичного училища №1». На ту пору працювала бухгалтером, закінчивши перед тим спеціальні курси. Могла й далі лишатися наодинці з цифрами, розрахунками, сальдо, відомостями. Мерщій подала документи. І невдовзі стала студенткою відділення акушерства й дитинства. Два з половиною роки пролетіли швидко, як два дні. Життя бенкетувало веснами за студентськими класами, та без неї. Вчилася сумлінно, бо знала: обраний фах на все життя, а знання за плечима не носять. Хто добре учиться, той буде добре робити. Хто що знає, тим і хліб заробляє. Двадцятирічною прибула на Волинь з направленням на роботу. З Луцька відрядили до Любомля. Тут головний лікар району Розалія Уразгільдєєва, ознайомившись з документами, по-материнськи мовила: «Поїдеш, дочко, в Опалин (нині Вишнівка). Там є медпункт, та немає працівника. Люди з віддалених сіл, та ще в прикордонні, бідують».
З тих пір минуло шістдесят років. Волинь для неї рідна назавжди. Тут сама стала мамою, знайшла свою долю. Із судженим збудували власний дім, виростили двох чудових дочок.
— Потім перевели мене в Гущанську дільничну лікарню, якою керував Борис Копилов. Згодом — у райлікарню. Отож в прикордонних селах відпрацювала сім років, — згадує. — Скільки пологів в той час прийняла у жінок — не злічити. Було, зривалася на поміч й серед ночі. Крізь темінь, бездоріжжя спішила на допомогу. І пішки, і на конях.
На жаль, не всі тепер сумлінно ставляться до роботи. Дехто працює в півсили, безустану волаючи про труднощі і свої права, забуваючи про обов’язки. Хитрунів, які спритно маскували своєю відданістю спільній справі свої особисті егоїстичні інтереси, вистачало у всі часи. Це зло, невихованість, гальмо на ногах колективу. З цим не можна миритися, вважає Антоніна Федорівна.
Вона переконана: любов до життя виховується любов’ю, доброта — добротою, працелюбність — особистим прикладом. Народилася героїня моєї оповіді в селі Стародуб Петриківського району, що на Кіровоградщині у звичайній селянській родині. Це, як на наші волинські мірки, величеньке село. На його теренах було утворено шість колгоспів, радгосп. Це край, де у громадянську війну, роздмухану ненаситними більшовиками-ленінцями, буйно розквітнула махновщина.  Тут з тачанками гасав невгамовний Нестор Махно, дошкуляючи червоним і заграючи з білими. У родині був ще менший брат. Мала чотири роки, як до хати прилетіла похоронка: в боях у 43-му загинув батько. Зростала без батьківської ласки, під материнським поглядом. Дитинство й юність були зігріті теплотою лише материнського серця. Це вона переконувала, що на землі справді, попри горе, яке звалилося на сім’ю, існують сонце і радість, тепло і людська щедрість. Наука допомогла юній дівчині згодом протистояти життєвим бурям і негодам. Вже живучи на Волині, часто навідувалась до рідних країв, провідувала маму, яка на 91-му році життя відійшла у засвіти. Сама й похоронила там. Нема вже й брата. 27 років минуло, як не стало чоловіка Володимира. Торік похоронила й меншу доньку Валентину... Життя для неї, як терниста нива: не пройдеш, ноги не вколовши. Та не падає духом, не опускає рук, не ремствує на долю. Бо має великий запас душевної міцності і благородства, громадянської мужності і краси. З 1994 року учасник ветеранського хору «Осіннє золото». .
19 лютого Антоніна Федорівна святкуватиме 80-річний день свого життя.
...Цей добрий день зійшов у світ зорею
Земної вроди й Вашого життя.
Із рідною праотчою землею
Єднають Вас незгасні почуття.
Нехай святиться день, даний Богом,
І щедрість серця щира,золота.
І вдячністю людською, і любов’ю
Освячуються всі Ваші літа.
Олександр ХОМЕНЧУК.
Вірний будівельній професії
Свого часу він міг стати митником, радянським партійним функціонером, навіть мав нагоду очолити наш район. Втім, заманливі пропозиції не переважили бажання трудитися у будівельній галузі, якій віддав вже понад сорок літ. Ну а сьогодні на життєвому небосхилі єдиного на теренах Любомльщини заслуженого будівельника України та директора ТОВ «Будівельник» Володимира Гурка — копа літ — 60-річний ювілей.
Зізнаюся, спершу не планував пов’язувати себе з цією галуззю, —  каже ювіляр. — По заїкінченні восьмого класу школи у рідному Забужжі, збирався вступати до гірничо-будівельного технікуму у Нововолинську і хотів стати шахтарем. Втім, тато переконав мене обрати якраз фах будівельника у цьому ж навчальному закладі. Тепер завдячую долі і татові за цей вибір.
На жаль, Григорію Михайловичу Гурку не судилося побачили перші трудові кроки свого сина — відійшов у засвіти молодим — 42-річним, коли ще зовсім юний Володя тільки опановував ази професії. Овдовіла дружина, осиротіли четверо дітей, а життя пішло, як мовиться, «під гірку і під вітер»…
Попри життєві труднощі, наш співрозмовник успішно здобув фах, і по закінченні навчання влаштувався майстром Шацької дільниці Любомльського міжколгоспбуду.
— Першим об’єктом, на якому довелося працювати, став двоповерховий 12-квартирний будинок для вчителів у Забужжі, — пригадує Володимир Григорович. — Часто згадую ті часи, поетапно можу відтворити фактично кожен день будівництва. Тоді було досить цікаво працювати, люди цінували роботу, копійку. На будівництві зарплата була трохи більша, як у колгоспі, тож охочих вистачало.
Далі була строкова служба в армії, після якої Володимир Гурко знову повернувся у будівельну галузь. Спершу працював на спорудженні школи у селі Пульмо. Потім керівництво довірило закінчити комбікормовий завод у Вишневі.
Наступною після такого «бойового хрещення» стала посада керівника Любомльської дільниці міжколгоспбуду.
Друга половина 80-х років минулого століття принесла нові віяння у життя тоді ще Радянського Союзу. Однією з новацій стала поява у нашому районі очолюваного Іваном Кошатою кооперативу «Будівельник», який виявився серйозним конкурентом Любомльської дільниці тоді вже «Райагробуду». Новостворене підприємство бурхливо розвивалося: у той час як в інших будівельних організаціях середня зарплата вимірювалася 180-200 карбованцями, у «Будівельнику» люди отримували до тисячі.
— Було зрозуміло, що ми цю конкуренцію програємо, відтак, потрібно щось робити, — каже Володимир Гурко. — З цими роздумами я й прийшов до тодішнього голови райвиконкому Анатолія Гіриковича. З-поміж інших варіантів зупинилися на тому, щоб Любомльська дільниця відділилася від Шацької та об’єдналася з новоствореним кооперативом. Після тривалих дискусій на різних рівнях — і районному, й обласному позитивне рішення було прийнято, і з 1 грудня 1989 року об’єднання відбулося. До речі, вже тоді йшли розмови про майбутнє відділення Шацького району від Любомльщини, тож ми, можна сказати, випередили час. 
Цікавий момент: виявляється, «Будівельник» — перше в районі підприємство, де ще в радянські часи зарплату почали видавати у… конвертах. Ні, це не те, що ви, шановні читачі подумали. Насправді, все відбувалося згідно закону: облік, відомості з підписами, а гроші бухгалтери розкладали у конверти з прізвищами працівників заздалегідь, щоб зручніше і швидше було виплачувати зароблене. 
До речі, заробляли тоді працівники підприємства досить добре, і у майбутньому це позитивно відобразилося на їхніх пенсіях. Доволі пристойною є середня зарплатня тут і нині: за підсумками минулого року вона склала 9044 гривні, позаторік — 6874.Нас тоді працювало до 600 людей, — пригадує. — Ми по всьому району орендували техніку, щоб усіх забезпечити роботою, адже, бувало, одночасно зводили «з нуля» до 70 об’єктів. Це нині всі виконувані роботи зводяться переважно до реконструкції, про нове будівництво мова узагалі не йде. Останній більш-менш масштабний об’єкт, на якому ми працювали — добудова дитсадка у селі Рівне.
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Інші видання

 
 
ГАЗЕТНИЙ АРХІВ