ПРЕС-КЛУБ "НЖ"

 
Наша адреса:
44300 м.Любомль
вул. 1 Травня, 18
тел.: (03377)
2-41-31, 2-41-75
e-mail: lb.gazeta@gmail.com
Наші банківські реквізити:
ПОГОДА
Кнопка сайту

Ми будемо вдячні Вам, якщо ви розмістите нашу кнопку на Вашому сайті


НАШ КРАЙ
ЗНАЙТИ ТОЧКИ ДОТИКУ

Головною темою сходів селян у селі Забужжя, які відбулися минулої п’ятниці, була співпраця і відносини з Державною прикордонною службою. Власне, передісторія питання така. До жовтня минулого року люди, які проживають у близьких до кордону селах, на територію між  Держкордоном і лінією інженерних прикордонних споруджень (ІПС) могли потрапити без перепусток на основі списків, поданих місцевою владою, паспорта чи іншого документа, що посвідчує особу або ж його завіреної копії.
Зазвичай місцеві жителі прямують за лінію ІПС на розташовані там свої земельні надїіли. До слова, таких ділянок у межах району налічується майже 1700, загальна площа — близько 800 гектарів. Переважну їх більшість становлять земельні паї.
З минулорічного жовтня ситуація змінилася: згідно наказу Міністерства внутрішніх справ, тепер до паспорта треба ще й перепустку. До того ж про запланований перетин смуги ІПС треба попереджати вартових кордону щонайменше за 3 години. Якщо ж ви бажаєте потрапили «за полосу» транспортним засобом, слід вказати його марку і номер. Зрозуміло, що таким нововведенням селяни аж ніяк не раді.
Взяти до прикладу інформування. Хто живе у селі і працює на землі, добре  знає, що планувати можна скільки завгодно, але твої плани враз може поміняти погода.
Або ж надання інформації про транспортний засіб. У сільській місцевості ще є чималий відсоток саморобної техніки. Цікаво, у МВС підкажуть, як можна зареєструвати, наприклад, тракторець з двигуном «ЗІД», трансмісією і заднім мостом від «ГАЗ-51» і «передком» від «Т-16»? Одним словом, бюрократична недолугість наказу наяву.
Аби допомогти розібратися громаді у проблемі до Забужжя приїхала численна делегація: голова Рівненської ОТГ Володимир Крижук, начальник Луцького прикордонного загону Микола Скарвінко, помічник народного депутата Ігор Торба, депутат облради Юрій Гупало, головний архітектор району Дмитро Тєнін, в.о. сільських старост, окремі місцеві депутати, керівники дислокованих на території району прикордонних підрозділів.
Варто зазначити, що спілкування вийшло доволі емоційним. Люди висловили очільнику прикордонного загону чимало претензій щодо, м’яко кажучи, не толерантного ставлення окремих прикордонників до місцевих жителів — доходило, за їх словами, й до рукоприкладства. Зокрема, за словами місцевих жителів, непоодинокими були випадки безпідставних затримок вечірньої пори, при цьому вартові кордону тиснули психологічно, зверхньо вели себе, демонстративно пересмикуючи затвор автомата. Одного хлопчину, кажуть, навіть примушували копати собі яму.
Або ще приклад. «Після різдвяних свят діти 5-7 класів у супроводі класних керівників пішли спускатися на санчатах, — розповідає директор школи Наталія Даниш. — Зауважте: надворі білий день, ніхто межі контрольно-слідової смуги не перетнув. Невдовзі приїжджає патруль і починає силоміць садовити усіх в автівку. То від кого захищають кордон — від малюків? Який приклад діти візьмуть з таких захисників?».
Заради справедливості слід зауважити: сказане вище стосується військовослужбовців з інших регіонів України, які періодично працюють на наших теренах у складі мобільних груп.
Втім, нарікали люди й на неналежне виконання окремими «своїми» прикордонниками своїх обов’язків, недостатню кількість працюючих пунктів пропуску, що створює незручності. Обурювалася громада й з того приводу, що на протилежному березі Західного Бугу поляки вільно можуть собі рибалити й полювати, натомість для наших людей ця справа проблематична.
Багато претензій викликало й використання на інженерних спорудах колючого дроту «Єгоза». Він небезпечний тим, що може наносити більші і глибші рани, ніж звичайна «колючка». Навіщо його встановлюють поблизу місць відпочинку? Хто відповість, якщо котрась дитина серйозно пораниться? Ці та інші питання люди раз-по-раз адресували Миколі Скарвінку. Він у свою чергу повідомив, що всі зауваження громади донесе до вищестоящого керівництва і також зазначив, що прикордонники готові шукати компроміс у проблемному питанні. Водночас відмінити наказ МВС чи внести в нього зміни — це має вирішуватися щонайменше на міністерському рівні.
Звучали пропозиції зменшити прикордонну смугу до 100 метрів від лінії кордону. По-перше, це полегшило б її обслуговування самим прикордонникам, адже місцями прикордонна смуга сягає й 5 кілометрів. До речі, громада навіть висловила готовність допомогти перенести смугу ІПС. А по-друге, остаточно відпали б проблеми з безперешкодним доступом селян до їхніх земельних ділянок. Втім, й це питання слід вирішувати не на місцевому рівні, а вище.
Відтак, люди вирішили звернутися до народного депутата Ігоря Гузя з проханням клопотати перед відповідними органами щодо відміни перепусток та положення про обов’язкове інформування прикордонників, а також щодо зменшення прикордонної смуги до 100 метрів. Аналогічне звернення надійде й на адресу депутата облради Юрія Гупала. Як далі розвиватиметься ситуація — час покаже.
Також на сходах селян говорили про Стратегію розвитку Рівненської ОТГ, стан підписання декларацій з сімейними лікарями, проекти регуляторних актів, які пропонується внести на розгляд чергової сесії.

ДРУГА СВІТОВА У ДОЛІ МАРІЇ ЯНЧУК

Що ми знаємо про війну? А, напевно, те, що прочитали в книжках чи згадуємо з уроків історії. Та чи може бути щось достовірніше та цікавіше ніж слова, сказані останніми живими свідками переломних моментів нашої історії. Бо коли юною дівчиною слухаєш як старенька розповідає про свої молоді роки і не можеш уявити собі цю картину святкування Дня Перемоги перетворюється на час переосмислення цінностей.
«У Згоранській сільській раді залишилось лише кілька старожилів. Двоє із них у селі Гупали, а саме Марія Янчук та Адам Матвійчук», — констатує факт сільський гїолова Олександр Лукашук.
 Марія Прокопівна, до якої ми завітали, народилася 13 серпня 1929 року, сьогодні її дата — це безкінечні вісімки і, здається, під час розмови, що такими ж нескінченно яскравими, незважаючи на старість, залишились її важкі спогади.
«Я за Польщі ходила до школи, всякі язики вчили. Ще теперішньої школи тоді не було. Тоді батюшка ходив, «Отче наш» навчав. Були діти втікали, не хотіли вчитись, а я весь час проходила, п’ять класів кінчила», — відповідає на запитання про дитячі роки Марія Янчук. Нелегкий час пройшла Гупалівська школа. Навчання проводилось польською мовою, умови у тісній двокімнатній квартирі були складними. Особлива увага приділялася викладанню Закону Божого. Муштра і палична дисципліна виховували дітей. Учні були малописемні, бо на клас була лише одна книжка. І лише напередодні війни у 1937 році жителями села було прийнято рішення про будівництво цегляного приміщення для навчання. Для цього було оподатковано кожне господарство у розмірі 28 злотих. Варшавське управління шкіл виділило лише 2000 злотих, а Згоранська гміна — 5000 злотих. У цьому ж році за парти сіло близько вісімдесяти учнів 1-4 класів. У 1939 році навчання пішло повним ходом, але довго це не тривало. Мирну працю трудящих перервав напад фашистської Німеччини на територію Радянського Союзу. У 1943 приміщення школи було підірвано.
«Я годувалася при хуторі, — продовжує згадувати наша співрозмовниця, — страшне жит­тя було. Пам’ятаю як фронт був, як в болоті ховалися. Німців не бачили. Серед води острівок був, туда нас батьки і перевезли, бо була «партізанка». Там три хазяї були, буда стояла, а близько вогонь горів, там варили їсти, за кошарою бидло стояло. І ладилися тоді з всіма, а тепер не хочуть ладитись, хоч і є що хочеш, всяке добро. Там ми і «сохранялися», а батьки були вдома». 
Село Гупали було окуповане німцями у перші дні війни. Про героїчну оборону села відомостей майже немає. Три важких роки тривала німецька неволя. Було ліквідовано органи радянської влади. Окупанти постійно грабували село. Була запроваджена трудова діяльність.  Із початку 1942 року розпочалось вивезення волинян до Німеччини, де їх використовували на роботах у військовій промисловості, на шахтах, в сільському господарстві. За роки війни із Гупалів було забрано одинадцять чоловік. Десятьох людей, які відмовлялись працювати на каторжних роботах, фашисти в селі розстріляли. Партизанський рух у тилу фашистських військ був з перших днів війни. Усього на окупованій території України діяло шістдесят партизанських з’єднань.
Про рідних Марія Прокопівна розповідає: «А як вибралася «партізанка», то тоді батьки нас забрали. У мене було ще дві сестри і два брати. Один пропав на фронті, він  в Польщі похований. Нам розказували, що їх до річки нагнали, Одри здається, там вони і спасалися, а брат то не вмів плавати. Другий брат прийшов з війни, але три рази був ранений. У нас ще було все хазяйство, а як заміж пішла, то забрали геть усе до санаторію, той що в Згоранах. То була ліквідація хазяйства, бо батько в колгосп не хотів йти. Його навіть натрохи «посадили» в Луцьку, ще передачі пам’ятаю возили».
У липні 1944 року війська 1-го Білоруського фронту, яким керував К. Рокосовський, звільнили від німецько-фашистської оку­па­­ції й село Гупали. Після визволення розпочалася мобі­лі­за­ція чоловіків на фронт і на відбудову господарства. Сорок чотири жителі села пішли на фронт і не повернулися.
Далі цікавимося про чоловіка пані Марії.
«Чоловік Іван ще парубком в полоні був і вже ноги пухли, але дав Бог вернувся і був добрий чоловік. Відправили його потім в Чихословатчину підлікуватися. А як вернувся, казав, давай жинитися, то й було там яке небуть весілля, — посміхається та продовжує, — ще покі молоді були, то дай і на полі походити, а тоді і потанцювати, і поспівати. А вже зараз нічого. Добре, коли молодший, поки сам біля себе можеш. Та вже великі роки мої».
Одинадцять років Марія Янчук хазяює сама, часто допомагають місцеві. Сини  Василь, Микола та Антон роз’їхались, двоє за кордон. Щороку господиня садила всякої городини, тільки цьогоріч власної картоплі не буде, вже сил нема.
Наостанок пані Марія по­ка­зує нам ікону, яка нещодавно почала відновлюватись. Старенька розповідає: «Ікона ця стала ясніша. Ще як колись знайшли її і тут повісили, так вона і осталась. Кожен раз я зайду до хати, помолюся Богу. Казали мені, щоб до церкви віддати. А я їм, «що ви», вона дім мені береже. Розказувала якось баба, що як горіла ця хата, то все геть пропало, а угол з Божою Матір’ю остався, то як я її з хати хіба. Ото такий образочок, він же мене і на світі тримає».
Єва АНГЕЛЬСЬКА.

Шестиколісний «пожежник» з 50-річним стажем
Здавна до пожежників в Україні було особливе ставлення, адже ці люди у важку хвилину завжди готові прийти на допомогу, коли треба протистояти вогненній стихії, врятувати від неї чиєсь майно, а нерідко — й життя.
Місцева пожежна охорона у селищі Головне діє вже понад півстоліття. У нинішньому статусі вона перебуває з 2003 року, коли її на своє утримання взяла селищна рада, а до того це була професійна пожежна частина № 45 і фінансувалася з державного бюджету. Нині тут працює вісім досвідчених вогнеборців, які по двох чергують за схемою «доба через три».
Пїідрозділ обслуговує не тільки Головне й навколишні села, а й населені пукти Згоранської, Куснищанської, колишніх Нудиженської і Заболоттівської сільрад, навіть в Любомль при потребі виїжджають головненські пожежники.
У день нашого візиту вахту несли Іван Ліщук (на фото ліворуч) та Іван Демедюк. Чоловіки саме поралися біля техніки, проводячи профілактичний огляд.
— Аякже, усе має бути справним і завжди готовим до виїзду. Техніка ж далеко не нова. Наприклад, цьому автомобілю вже двадцять п’ять років, — каже Іван Ліщук, закриваючи двері пожежного «ЗІЛа-130».
Нашу ж увагу привертає «ЗІЛ-157», що стоїть поряд.
— Овва! І що, він на ходу? — запитуємо з подивом.
— Звісно ж! — чуємо у відповідь. — Дарма, що йому вже без одного року півстоліття.
Щоб остаточно переконати нас, Іван Ліщук залазить у кабіну, і за мить чуємо рев потужного двигуна.
— Це наш ветеран. Раритет, так би мовити…. Якось з колегою підрахували, що наш сумарний стаж пожежників не набагато більший, ніж у цього «ЗІЛа», — з усмішкою продовжує чоловік. — З пожежних авто в області таких вже точно немає, та й «цивільні», щоб були на ходу, невідомо, чи ще є. Гуртом стараємося тримати його на ходу, запчастини відшукуємо, де тільки можна. Активно допомагає нам у цьому селищний голова Микола Демедюк.
Зазвичай цей автомобіль, з огляду на його вік, використовується як допоміжний при гасінні пожеж. Окрім того, його колісна формула 6х6 забезпечує підвищену прохідну здатність, що не раз виручала місцевих жителів.
— Наприклад, п’ять років тому, коли посеред березня перемело дороги, «швидка» не могла доїхати в Нудиже до породіллі, — пригадує Іван Ліщук. — Тож ми їхали попереду, пробивали дорогу, і заодно підстраховували медиків, щоб витягти в разі чого із замета.
Головненські вогнеборці сподіваються, що їхній раритет, попри поважний вік, ще довго приноситиме користь громаді. Сподіваємося на це і ми й на прощання, як і годиться, бажаємо приборкувачам вогняного лиха завжди сухих «рукавів».
Микола СЕРГІЄНКО.
«Раз руйнуєте, то й ремонтуйте!»
Взаємини жителів колишньої ЛаДинської сільради і лісівників є непростими вже тривалий час. А все через те, що навколишня місцина багата на лісові ресурси, отож завантажені деревиною лісовози ДП «Любомльський лісгосп» часте­нько розбивають дороги. Нагадаємо, близько місяця тому схожі претензії адресували цьому підприємству жителі Зачернеччя.
Останньою ж краплею у чаші терпіння став той факт, що вантажівка, яка приїхала по деревину, розвертаючись у центрі села Мосир, понищила огорожу неподалік сільського хреста-оберега. Можливо, конфлікту й не було б, якби водій фури, що належить одній з фірм-клієнтів «Любомльського лісгоспу», замість накивати п’ятами, вибачився б перед людьми і пїообіцяв полагодити паркан.
Відтак, позавчора селяни перекрили дорогу до Мосира неподалік повороту на Ладинь. Підтримати їх прибули депутат Вишнівської ОТГ Тетяна Повшук і помічник народного депутата Ігор Торба. Нагодився сюди й в.о. Ладинського сільського старости Юрій Вітрук.
Претензії довелося вислуховувати головному лісничому ДП «Любомльський лісгосп» Василю Романюку. Люди, насамперед, вимагали негайно полагодити огорожу, на що представник лісгоспу відповів, що все буде відремонтовано вже наступного дня.
Йшлося і про перевантажування деревини просто на узбіччі дороги, хоча для цього у лісівників є спеціально визначені місця. У відповідь Василь Романюк визнав, що й справді перевантаження іноді роблять на узбіччі, якомога ближче до місця рубки, але це для того, щоб не розбивати головної дороги, перевозячи лісопродукцію до перевантажувальних пунктів.
Звучали й численні нарікання на те, що автомобілі з деревиною постійно руйнують дорогу, й не останню роль у цьому відіграє те, що лісу, на думку громади, стали вивозити значно більше. До речі, торік за кошти Вишнівської ОТГ (300 тисяч гривень, ще стільки ж на умовах співфінансування мала виділити обласна влада, але обіцянка виявилася цяцянкою) було відремонтовано частину шляху від автотраси Піща — Верба — Павлівка до села Ладинь, втім, сьогодні від ремонту немає й сліду. І це при тому, що останнім часом ще тримається морозна погода, а що буде, коли потепліє і розтане сніг, страшно уявити…
Саме тому громада вимагала від лісівників активніше допомагати в утриманні дороги, адже їхній транспорт руйнує її найбільше. Представник лісгоспу у свою чергу пообіцяв дослухатися до вимог громади, зазначивши, зокрема, що ремонт розпочнуть, щойно розтане сніг і добре підсохне.
Наостанок активісти зауважили, що коли лісівники не дотримають слова, вони знову перекриють дорогу і на цей раз людей буде значно більше.
Василь БОРОВИЦЬКИЙ.
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Інші видання

 
 
ГАЗЕТНИЙ АРХІВ
 

© 2011 Розробка та підтримка:Любомльська районна газета"Наше життя"