ПРЕС-КЛУБ "НЖ"

 
Наша адреса:
44300 м.Любомль
вул. 1 Травня, 18
тел.: (03377)
2-41-31, 2-41-75
e-mail: lb.gazeta@gmail.com
Наші банківські реквізити:
ПОГОДА
Кнопка сайту

Ми будемо вдячні Вам, якщо ви розмістите нашу кнопку на Вашому сайті


НАШ КРАЙ
«ВІЙНА — ТО СТРАШНЕ ДІЛО...»

Така болюча тема, що направду, навіть не знаєш з чого ж починати цю  сумну, але ж і потрібну нам усім розповідь. Бо вчорашня зустріч з трьома афганцями-ветеранами у селі Столинські Смоляри вкрай розтривожила… Їхні короткі спомини про службу в зовсім чужій, не зрозумілій країні, були як болючі, криваві вкраплення в нинішній час, коли також іде війна, «але хлопці знають, за що вони воюють», коли суспільство таке розпорошене в думках та й діях, бо політика держави просто, не побоюсь сказати, розтерзує будь-які світлі, з вірою і надією ідеї, часто нав’язує те, що народ роз’єднує, протиставляє, злить… А ці чоловіки, яким за 50 і трохи більше, окрім того, уже 30 літ носять в собі навигойний і болючий знак пекла Афганської війни (1979-1989 р.р.), про яку навіть малі згадки хвилюють їх до сліз, до затаєного схлипу серця…
У сільраді зустрілись не очікувано зі Степаном Войтовичем, який  категорично не побажав розповідати про воєнні дороги в Афганістані, «бо то мене тільки роїзтривожить і буде мучити…». Ось так, коли кажучи про ветеранів-афганців, хтось для красномовності називає їхню юність «бойовою», заперечу-заперечу, бо давно відомо, що ті два роки їхнього життя — від 18 до 20, були у них «обпалені чужою війною, пекельні»… Хоча як згадує ще один 51-річний афганець Михайло Порва (на фото) «страшно було тільки спочатку, а потім привикаєш трохи…». Його ми вдома незастали, тому знайомство відбулось заочно, спочатку з його привітною миловидною дружиною Ларисою Іванівною. Вона щиро розповіла про те, як Михайло не любить говорити на цю тему, але один епізод, про який каже, що тільки дякуючи Богу залишився живим, згадує коротко і часто, оповіла дружина: «Був призваний у 1986-му, служив у Кандагарі, де точилися запеклі  бої. Якось їхали колоною, потрапили в засідку, був страшний бій, усіх розстріляли, а Михайла присипало землею, і духи того не помітили. Три чи чотири дні його контуженого вважали загиблим, вже й мали додому повідомляти про це, але раптом знайшли. Довго потім лікувався, а далі повернувся в Україну, супроводжуючи товариша важко пораненого в ноги...». Пані Лариса показала нам також нагороди свого чоловіка: орден Червоної Зірки, медаль «За відвагу», інші медалі.
Вже повертаючись, зустріли на сільській дорозі й заклопотаного  повсякденними господарськими справами Михайла Миколайовича. Він, звичайно ж, не був так само, як і його товариші, багатослівним, але з тривогою в голосі, додав: «Ми йшли на цю війну і вірили своїм командирам, що захищати йдемо, знали, що не всі повернемось. У нас стріляли, і ми стріляли. А той бій, коли я один вижив… потім довго валявся по госпіталях, мама дома ждала і ждала листа, а його все не було… А потім командир мені каже, я усім і тобі виписав ордени Червоної Зірки посмертно, де ти взявся? Мені так просто повезло, що присипало і контузило…».
Михайло Порва тут же на вулиці познайомив нас із третім своїм товаришем по афгану зі Столинських Смолярів — Олександром Дибалем. Він, очевидно, очікуючи, що буде спогад, тривожно затягувався цигаркою. Відчувалось, що хотів би поділитись-вилити біль душі, який каменем застряг, але це йому давалось важко: «В армію пішов вісімнадцятирічним, у 1984-му. Спочатку учебка у Волгограді 6 місяців, потім півтора роки в Афганістані в саперній роті, механік-водій бойової машини розмінування… Будні, ох,  хоч книжку пиши… Війна – то страшне діло. Не хочеться навіть думкою повертатись. От у нас зараз хлопці на Сході воюють, шкода їх, я їх так розумію, але вони хоч знають, за що вони стоять… А ми?..  Наш призив було 15 чоловік прийшли в роту, а додому повернулись тільки 8. Сім загинуло, таких, як і я, розумієте? Перші роки снилось, переслідувало… А тепер… Пробачте, не тривожте…».
Михайло Порва додав: «Ми завжди дуже тісно дружимо, передзвонюємось, підтримуємо один одного, в нас усіх своя мова…».
І шрами одні, залишені на тілі і душі замахом смерті на чужій війні. «Як довго ця війна тривала» — сказав поет-афганець, лауреат Шевченківської премії Василь Слапчук. Але вона незримо і триває: у душах живих, та у мертвих, бо «не вернулась разом з тілом» на рідну землю.
Валентина ХВАС

На свято Водохреща
З кожним роком все більше і більше примножуються християнські традиції в нашому краї. Одним із підтверджень цьому може бути свято Богоявлення або ж Хрещення Господнього. І, незважаючи на холод і морози, є чимало охочих прийняти крижану купіль, щоб очистити душу і тіло.
Цього дня на Гущанському озері відбулося фольклорно-релігійне свято «їВодохреща-2019», яке вже стало традиційним. Розпочалося воно зі змагань рибалок. Учасниками цього заходу стали як і жителі Рівненської громади: 3 команди села Гуща, одна із села Забужжя і одна із Столинських Смолярів, так і гості — команда с. Грабово Шацького району та команда від делегації гміни Дорогуськ Республіки Польща. В індивідуальному заліку ІІІ місце зайняв Олег Телещук (с. Гуща), ІІ — Микола Гнатюк (с. Забужжя), а перше — Сергій Шваліковський (с. Столинські Смоляри).
У командному заліку ІІІ місце зайняла команда Забузького старостинства, ІІ — гості із с. Грабове, а І місце — господарі свята у складі братів Олега та Олександра Телещуків і Віктора Адамчука. Найбільшу рибину виловив Микола Гнатюк із с. Забужжя, наймолодшим учасником був 14-річний Андрій Клімов, найстаршим – 68-річний Василь Домбровський . Переможці та призери були відзначені подарунками та грамотами, які вручав керівник комунального закладу «Центр КДСТ» Павло Москалюк.
їСвятковий молебень провів о. Сергій (Конашук) (див. фото вгорі), який освятив воду озера і перший занурився у крижану купіль. У води Гущанського озера цього року занурилось близько 200 людей, серед яких і Рівненський сільський головаВолодимир Крижук. Наймолодшим учасником став трирічний Кирило Гусар. Розважали присутніх фольклорний колектив «Опалинка» та «Надія» Рівненської громади, а ще «Цекади» гміни Дорогуськ. Пригощали всіх присутніх гарячим чаєм та юшкою місцеві жителі.
У Згоранах, як і в попередні роки, дійство відбувалося біля місцевого озера. Субота, на яку цього року випало свято Водохреща, порадувала чудовою сонячною погодою, тож не дивина, що берег водойми вщерть заповнили як жителі села, так і гості з різних куточків району.
Напередодні тут вирізали велику ополонку, з крижаних брил спорудили хрести та імпровізований престол, перед яким постелили килимову доріжку. Територію прикрасили деревцями.
їНа початку настоятель місцевого Свято-Дмитрівського храму отець Петро звершив обряд освячення води та привітав усіх зі святом Богоявлення Господнього.
Потому розпочався своєрідний православний екстрим — водохресна купіль. Свято об’єднало різні покоління — в ополонку пірнали і дорослі, й дітвора. Хтось робив це вперше, для когось така процедура — звична справа. Багато з тих, хтокупався, фотографувався на пам’ять.
Швиденько перевдягнувшись, одні прямували додому, інші залишалися погрітися біля вогнища та ділилися враженнями. Як розповів «Нашому життю» Згоранський сільський голова Олександр Лукашук, ще й о п’ятій вечора до водойми приїздили люди, аби випробувати себе, поринувши у хрещенську воду.
Святкування, освячення водойм та пірнання в ополонку відбулося також у Бережцях, Сильні, Куснищах та в інших населених пунктах краю.
Василь БОРОВИЦЬКИЙ, Лесь САШКІВ.
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Інші видання

 
 
ГАЗЕТНИЙ АРХІВ
 

© 2011 Розробка та підтримка:Любомльська районна газета"Наше життя"