Зустріч забузьких голендрів

Існує декілька наукових тверджень того, як і коли на Волині з’явилися поселення голандських колоністів.  На думку німецького дослідника Вальтера Куна голландці ще у 1563 р. були переселені у Нойдорф (Нейдорф) і в Нойбрау (Нейбров), які розташовувалися у нижній течії річки Буг південніше Бреста. На початку ХІХ ст. із перенаселених сіл над Бугом забузькі голєндри перебрались далі на схід.
На Волині вони заснували колонії Замостище, Голєндри, Янів, Олешковичі, Забузькі Голєндри та інші. З часом колоністи перейняли місцеві традиції та звички, почали укладатися змішані шлюби. З початком Другої світової війни у відповідності із німецько-радянськими договорами 1939 р. більшість жителів колоній були переселені до Німеччини. До лютого 1940 р. західно-українські землі покинули 20113 господарств німецьких колоністів. Загалом з території Західної України і Західної Білорусі в цей час до ІІІ Рейху переселилося 67452 особи, у тому числі 2280 забузьких голєндрів. Із проголошенням Україною незалежності контакти колишніх голєндрських поселенців та їх нащадків з мешканцями нашого краю відновилися. Кожного року до Рівного приїжджають делегації, в складі яких громадяни різних країн, жителі та потомки колишніх забузьких голєндрів. В 2009 році в Німеччині письменником і краєзнавцем Єдуардом Бютовим, який народився на Волинській землі, була заснована спілка «Буг голєндри». З-поміж багатьох членів до її складу був включений і житель нашого краю Леонід Попко – потомок забузьких голєндрів. «Наша бабуся, Ганна Герасимівна (дівоче прізвище Клекотюк) народилася у селі Рівне в 1912 році, — розповідає Леонід Валерійович. —  Тут і вийшла заміж за Попко Михайла Михайловича. Він був голєндром і проживав з батьками в німецько-голландській колонії Замостече. З початком Другої світової війни за спільним рішенням радянської і німецької влади голєндри були виселені звідти на територію Польщі. Наш дід Михайло разом із дружиною виїхали в Німеччину, де народилося троє дітей — Ірина (1940 р.), Валерій (1942 р.) — це мій тато, і Люся (1944 р.). У 1944 році його забрали на фронт, звідки він так і не повернувся. Пізніше я вже розізнав, що дід потрапив у полон англійцям, там залишився і до Німеччини не приїжджав.
Ганна з трьома дітьми в 1947 році повернулася на Україну, тут і проживала все життя. Як вона тільки приїхала, то «совєти» хотіли відправити її на Сибір, але за неї заступився один начальник із «сєльсовєта», вона залишилася жити тут в Рівному, пізніше в с. Старовойтове. Згодом, коли я підріс, баба розказувала, що у діда було ще троє братів і одна сестра. Усі вони жили у Німеччині, а нам відправляли поштою посилки, але жодна так і не дійшла — «все забирало НКВД». В 90-х роках через Червоний Хрест ми хотіли розшукати родичів-голєндрів, на жаль, на запити відповіді так і не було. В 2000 році до нас в Рівне завітали гості з Німеччини, серед яких був краєзнавець і письменник Едуард Бютов. Його цікавило прізвище Попко, так нас і знайшли в с. Старовойтове. Ми зустрілися, познайомилися, обмінялися інформацією про наших родичів. Згодом він їх всіх розшукував. Самий близький, наш дядько Йоган Попко, ще живий. Він з 1937 року проживає в Німеччині в м. Фрейбург. Разом із дружиною Ельфрідою мають двоє дітей, є вже внуки. Цього літа старше покоління цієї родини, шестеро осіб, приїжджало до нас в гості. Зустрілися на кордоні й одразу поїхали на Світязь, а вже потім повернулися на малу Батьківщину. Відвідали чи не всі села, де колись жили голєндри. Сподобалося їм і у місцевому музеї, де збереглося чимало інформації про колишні поселення та їх мешканців. Зрозуміло, що фотографувалися біля пам’ятного знака, який був зведений у Рівному два роки тому на честь 400-ліття першого голандського поселення Прибужжя. Сьогодні він нагадує всім, що саме тут колись жили голєндри і це їх Батьківщина. На цьому місці Йоган вперше заплакав, адже він навіть і подумати не міг, що дочекається цієї миті й через 80 років ступить на землю своїх предків, де він народився. Шкода, що не застав в живих свого двоюрідного брата, мого тата Валерія, який помер в 2017 році. Загалом гості з Німеччини, наші родичі, були в нас 5 днів. Це дуже мало, адже в нас велика родина — четверо братів і три сестри. Чимало родичів вихідців із колишніх голандських поселень проживає в сусідніх селах. З усіма хотілося побачитися, поспілкуватися. Але ця зустріч, хоч і коротка, та запам’ятається на все життя. Сподіваюся, що в найближчому  майбутньому родичі із Німеччини приїдуть до України ще в більшому складі, взявши із собою й представників молодшого покоління голєндрів». Саме про це говорили в кінці минулого місяці під час дружньої зустрічі, присвяченій 10-річчю створення спілки «Буг голєндри» в Німеччині. До міста Гьорск була запрошена й делегація з Рівненської громади у складі Володимира Крижука, Олександра Геруна та члена спілки Леоніда Попко (див. фото). Також були представники з сіл Домачеве (Білорусія) та Славатиче (Польща). Між цими територіями, де колись проживали і зараз живуть потомки голєндрів, було укладено міжнарожні угоди про співпрацю. В нинішній час спілка  «Буг голєндри» налічує до 70 осіб з різних країн. Переважно це старше покоління, яке все життя жило думками і мріями потрапити на рідну землю, в батьківську хату. Багато років очолював організацію її засновник та ідейний сподвижник Єдуард Бютов, котрий цій тематиці присвятив чимало статей і написав книжку. Разом із тим чимало «німецьких» голєндрів, як і їх родичів в інших країнах, живуть поза межами спілки, хоча й цікавляться її діяльністю.  В їхніх дітей та внуків такого інтересу до історії предків вже не має, хоча й вони вивчають свій родовід. Тому з метою об’єднання всіх поколіннь голєндрів з різних країн в наступному році спілка «Буг голєндри» ініціює проведення зустрічі дітей із Німеччини, Польщі, України та Білорусі. Проходитиме вона в селі Славатиче, на польській території і буде присвячена 160-річчю заснування колонії «Замостиче».  В подальших планах проведення подібних заходів не тільки в Україні чи Білорусі, а й в інших країнах, що підпишуть угоду про міжнародну співпрацю. Адже потомки прибузьких голєндрів живуть чи не по всій Європі.
Сергій МИКОЛАЙЧУК