Знайшов своє кохання завдяки зіпсованому телефону

16 листопада святкують професійне свято працівники радіо, телебачення та зв’язку. Монтер-телефоніст петро Місюрина із Запілля сьогодні вже 83-річний пенсіонер, все життя допомагав людям чути один одного завдяки радіо та телефону.
Це зараз ми вже не можемо уявити життя без мобільних телефонів, а ще кілька десятків років тому про таке ніхто й не думав, у селах навіть проводовий телефон був далеко не в кожного. Напередодні професійного свята журналісти завітали до Петра Олександровича аби довідатися, як було працювати в той час монтером телефонних та радіоліній. — Де отримали фах монтера та як стали монтером-телефоністом? — Я самоучка, вже пізніше закінчив технікум і курси. А так всьому вчився сам: я й електрик четвертого, і тесляр шостого розряду, каменяр четвертого розряду. Вирішили мене оженити, а я ще не хотів, от і втік з дому на роботу. П’ять років не з’являвся в рідній хаті. Поїхали в Росію на цілину, то я з Сєвероморська до казахського Байконуру, можна сказати, що пів Росії об’їздив. Працював каменярем, крановиком, та що там говорити — брався за різні роботи. Коли вже приїхав із Росії, то влаштувався у міжколгоспбуд, не платили тоді — давали зарплату через дватри місяці. Якось попросили поїхати до Забужжя, допомогти відремонтували лінію зв’язку. Там я і залишився, бо ця робота мені сподобалася. — Петре Олександровичу, розкажіть про особливості вашої роботи. — Це, мабуть, найгірша та найважча робота, нікому не порадив би. Пам’ятаю, як встаю ще затемна, наріжу січки щоб худобу покормити, ще й підготую, аби матір пізніше мала що дати. На велосипед, а взимку пішки — і лечу працювати: то у Підгородне, бо в бухгалтерії телефон не працює, то у Бірки, бо там обрив… Заліз на стовп, полагодив, і назад їду — навіть не знаю, як вдавалося це витримувати. Одного разу чоловік травмувався, коли працював на стовпі: «Було діло у Полапах, отримали наказ переносити лінію на цементні стовпи, по яких подавали електрику, а наші були дерев’яні. Я постукав — ніби міцний, чотири роки стоїть всього. Став лізти, і, як зараз пам’ятаю, бабуся старенька знизу говорить «ой дитино, не лізь, бо ще впадеш». Та що там, кажу жартома, все одно за мною немає кому плакати, бо ще холостяк. Заліз на стовп, відрізав одного дрота і відчув, що стовп крутнувся, я не звернув на це уваги і відрізав дрота з іншого боку. Бачу – вже стовп падає, хотів встигнути спуститися нижче, слава Богу що кігті, які міцно увійшли в деревину, не дали мені цього зробити, оскільки стовп разом зі мною впав на паркан із ялівця, верх якого господар позагострював, аби діти не лізли. Я настромився ногами в цей паркан… Якби мені вдалося спуститися нижче, то я б точно зараз вам цього не розповідав, бо це була б стовідсоткова смерть». Доводилося встигати скрізь, у кожне село. З транспорту був лише велосипед, а взимку пішки ходив. Одного разу — виклик у Підгородне, начальник говорить: «Дам тобі помічника, хлопець прийшов на роботу, хай повчиться». Погодився, кажу: ну що, Василю, поїдемо в Підгороднє?». Той відразу відпалив, що велосипедом не покрутить. Каже, маю мотоцикла старенького, давайте їдемо ним. Ми й поїхали, і лише тоді, глянувши на кілометраж, сказав своєму начальнику, що так працювати далі не буду — ми «накрутили» 75 кілометрів. Я й не думав, що стільки пішки за день проходив.
Після цього Підгородне і навколишні села в мене забрали, і я займав Скиби, Бірки, Запілля, Лисняки та Красноволю. Цікава історія того як Петро Олександрович познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Ольга Олексіївна родом зі Штуня, закінчила школу бухгалтерів у Володимир-Волинському. П’ять років працювала у Вишнівському колгоспі бухгалтером, пізніше її перевели у штунський колгосп економісткою. Ще коли дівчина працювала у Вишневі, одного разу перестав працювати телефон. Ці села обслуговував інший монтер, проте він запропонував Петру піти полагодити лінію у бухгалтерії, аби той заодно познайомився з молодою бухгалтеркою. Тоді Петро Олександрович вперше побачив Ольгу. За якийсь час вони зустрілися на Згоранському озері, сподобалися одне одному і в 1967 році одружилися (див. фото). Народили й виховали двох синів, мають четверо онуків та одну внучку. Син Олександр працює лікарем у Шацьку, інший — Ігор — вже на заслуженому відпочинку, у минулому працював прикордонником на Ягодині, живе зараз в Бресті. Обоє часто навідують батьків зі своїми сім’ями, допомагають по господарству та в хатніх справах.  Наостанок запитуємо, що найголовніше в житті — Здоров’я, бо коли його немає, то нічого не хочеться і нічого не треба. Щоб був мир та спокій на землі.
Олександр ЛИСЮК.