«Майже всі книжки про Волинь і певною мірою дотичні до Любомля…»

На наступні грудневі «Музейні зустрічі», що стали традиційними у Любомльському краєзнавчому музеї, було запрошено  відоме письменницьке подружжя Володимира Лиса та Надію Гуменюк, які мешкають у Луцьку, але завдяки творчій невсипущості  добру славу здобули уже не тільки в Україні. У літературному багажеві Володимира Савича більш як 20 книг, а у Надії Павлівни – понад 40. Шанувальники таланту письменників – люди різних сфер діяльності, але палкі книголюби міста та району, зібралися, щоб почути «живе слово земляків», придбати улюблену книгу, отримати відповідь на питання хвилююче «з перших вуст».

«Свій край прославляю долями людей і діалектом…». Першим розповідав про свою творчість і про книги Володимир Лис, уродженець села Згорани, але важливо уточнює, що саме  «на Кусому хуторі, якого вже нема». Він – український журналіст з 30-річним досвідом роботи у газеті «Волинь», драматург, письменник, відомий і як «народний» синоптик, але  останнє десятиріччя цим не займається. Розпочиналась творча біографія з нашої районної газети «Радянське життя» в кінці 60-х, потім була армія, яка «зміцнила фізично, зате залишила негативний слід у душі». Затим  студіював журналістику у Львівському державному університеті імені Івана Франка, там зустрів кохання – однокурсницю Надію Гуменюк, одружились після першого курсу. Працювати довелось у газетах Волині, Хмельниччини, Херсонщини, Рівненщини… Активну письменницьку діяльність Володимир Лис розпочав у 80-х роках минулого століття, коли уже його творче ім’я газетяра було знане. Бо завжди писав совісно, правдиво, логічно, його публіцистика була актуальною і народною.  Поєднуючи літературу з журналістською працею, створював п’єси, новели, повісті, згодом романи. Можна сказати, стрімко здобував визнання. І про це яскраво свідчать численні відзнаки: переможець першого Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс, «Людина року», «Найкращий роман десятиліття» («Століття Якова»), володар численних премій «Коронації слова», і ще багато інших. Під час зустрічі Володимир Лис розповідав історію написання романів: — Окремо відзначаю книгу малої прози «Місяць, обмитий дощем» (2018 р), в якій зібрано новели, есеї, начерки, дещо друкувалось у газетах, подумав, що мушу їх надрукувати, бо там немає творів нещирих, навмисних, є не тільки мої погляди, думки, фантазії, а й моя душа. Тут автобіографічне про родину і рідний хутір, про улюбленого вчителя історії у Згоранській школі  Сергія Маркіяновича Савоша, про мого наставника Василя Гея, про світлого поета Анатолія Махонюка, про земляка-етнографа,географакраєзнавця, письменника, вченого і науковця, який рятував і зберігав старі сільські хати, Архипа Данилюка… Мабуть, варто розгорнути цю книжку, в якій так багато цінного, на мою думку. Найзнаменитіший роман «Століття Якова» (2010 р), але фільм знятий лише за мотивами цієї книги, не за змістом, втрачено колорит, цікавий він хіба тим, хто книги не читав. «Соло для Соломії» (2013 р) – роман про жіночу долю і був такий випадок у рідних Згоранах, що одна жінка допитувалась мене, щоб признався з кого «списав» Соломію, але це зовсім інша історія. Саги поколінь  книги «Країна гіркої ніжності» (2015), «Діва Млинища» (2016), іронічна «Іван і Чорна Пантера» (2011). У минулому році було перевидано «І прибуде суддя» (2004, 2018 р.), це складний роман про те, як людина береться судити інших, не маючи права на це… Це як попередження звучить… А ось роман «Стара холера» на відміну від інших, коли задум виношується роками, народився швидко, в автобусі якось почув частівку «В нас тепер Європа, баба хоче хлопа…»,  її продовження враз підказало сюжет… Ще одна книжка «Обітниця»: я її писав, потім закинув, потім правив, зрештою, просто викинув, але виявилось «рукописи не горять» – сюжет в голові крутився, переслідував і врешті написався. Це історія 5 сімей з однієї вулиці Обітниці…  Мене часто запитують про улюблений жіночий образ у творах. Так, це героїня Даза із книги «Країна гіркої ніжності», а чоловічий – Панас  Терещук із роману «Діва Млинища». Дехто закидає про використання діалектів у творах. Але я не можу забути тої народної сільської мови, серед якої виріс, яка є життєдайним джерелом сучасної мови, яку я чув і ще нині чую у Згоранах, Сильно, Крушинець, інших селах, де люди говорили, як дихали… «Усі хочеио, щоб нас любили і говорили гарні слова…». Затим до слова запросили Надію Гуменюк, надзвичайно багатогранну письменницю, яка створила понад 40 книг, 25 з яких – для дітей. Володимир Лис справедливо називає дружину-колегу класиком української літератури для дітей. Адже саме за ці твори Надія Павлівна отримала високі відзнаки: єдина на Волині володарка премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки, «Звук Павутинки»; а також премії – імені Олександра Олеся, «Благовіст», імені родини Косачів, імені Агатангела Кримського, «Глиняний кіт», а ще є переможцем багатьох конкурсів та рейтингів. Романи «Янгол у сірому» – дипломант конкурсу «Коронація слова-2011», «Вересові меди» – володар Гран-прі Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» 2018 р.

Мала батьківщина Надії Гуменюк село Онацьківці Полонського району Хмельницької області. Там з юних літ почала римувати, а у шкільні роки стала дописувати у республіканську дитячу газету «Зірка», яка тоді виходила понад мільйонним тиражем, і об’єднувала усіх школярів України. Згодом старшокласницю нагородили путівкою в Міжнародний дитячий табір «Артек» – це був двомісячний мистецький творчий зліт усіх обдарованих дітей Радянського Союзу. Це, як згадує, «було неповторно, на все життя найдорожча незабутня нагорода, де  вперше дізналася про  професію журналіста і окрилилась мрією…» І згодом, закінчивши педагогічне училище, стала студенткою факультету журналістики Львівського університету імені Франка. Тоді, як відомо вже, відбулася доленосна на все життя зустріч з Володимиром Лисом. Надія Павлівна з деяким хвилюванням деталізує найцінніші і найпам’ятніші моменти минулих літ, які давали наснагу і до творчості: — Кажуть, що люди, котрі довго живуть разом, стають подібними один до одного. Так, часто ми думаємо однаково, але все ж є і різне. Наприклад, журналістика. Володя – газетяр, а я працювала і на радіо. У Луцьку за рік до проголошення Незалежності, ми створили  першу демократичну газету «Народна трибуна» у серпні 1990 року, і я була заступником редактора. Ми відкривали «білі плями» нашої історії, писали про те, що до цього не можна було, терпіли, сперечалися, зазнавали переслідувань, але йшли вперед… Вважаю, що журналістика 1990-х років, то найкраща в історії професії. Це були для нас найкращі часи, були великі мрії, великі очікування, хотілося зробити більше і краще. Я очолювала тоді «Просвіту» в Луцьку, Василь Гей – Волинську Спілку письменників, ходили у бібліотеки, магазини книжкові, бачили неякісні «суржиком» написані книги. Це все згодом відбилось на творчості. Коли мене питають, письменником треба народитись чи стати, то відповідаю: спочатку треба народитись, а потім стати. Я поезію пишу все життя, бо для того багато часу не треба: щоб написати вірш, потрібно тільки, щоб емоції  переповнювали душу… Я взялась за дитячу літературу, бо її тоді було зовсім мало. Книжка «Про Шуржика Великого» отримала дві премії. «Літо з Амазонками» уже й вдруге перевидали, цікава тема, коли допитливі діти виводять на чисту воду чорних археологів. Я вірю у поліських амазонок, бо є цілий пласт народних пісень про «войсько дівоцькоє», а люди співали про те, що було. Це не ті, про які писав Геродот, а саме поліські амазонки. Дорослі романи почала писати як потребу для душі, продовжувала те, що робила в журналістиці. Адже вела у газеті «Віче» рубрику «Долі людські», потім сторінку про любов «Любисток», зустрічалась з людьми, переймалась їх долями, ми ріднились душами, вони мені допомагали формувати погляди, розуміти життя. Ці історії хвилювали і давали поштовх до написання книжок.  Прості сільські люди вчили нас справжньої правдивої історії, не такої як писали у підручниках. І ось постав такий колорит образів, яких не можливо втратити. Книга «Янгол у сірому» – це історія про Миколу Коца з Любомля. І вона стала першою призовою на «Коронації слова» і дала можливість вийти на Харківське видавництво «Клуб сімейного дозвілля». Тоді мені правили там редактори рік 1939-ий на 37-ий, пояснювали, бо ж тоді були репресії. Я кажу, а в нас тоді Союзу не було. Зрозуміла, наскільки Україна розірвана, Схід не знає історії Західної землі. Роман «Дожити до весни» – з французьким присмаком, про дідуся-скрипаля, в якого рід започатковано з 1812 року, коли французький лейтенант-скрипаль, коли військо стояло тут, зневірився у Наполеоні, одружився з полісянкою і залишився на Волині… «Етюд з метеликом» – це  маленькі  повісті про любов, написані раніше у газетній сторінці. Про дворянський рід Певних – Ніну і Миколу роман «Вересові меди», а «Коронація на одну ніч» – це історія могили молодої дівчини у Колках (княже місто Романів), яка стала міс-краси «Полонія» у 1937му, а вранці її знайшли вбитою. Правду поки що відшукати не вдалося, навіть у Польщі. Досліджувати історію Волині, її людей досить захоплююче, адже  до перевороту жовтневого це була чиста, тиха, затишна територія, а потім сюди стали втікати від радянської влади і масони, і монархісти, і фабриканти, привозили свої звички, розгортали свої справи… Тому наші всі книжки про Волинь, її колоритних людей, і певною мірою долі дотичні до старовинного Любомля, сіл краю… Потім відбулася тепла розмова між учасниками зустрічі, письменники відповідали на питання. Земляки Володимира Лиса зі Згоран привітали його також з днем святого Сави, адже, як наголосив сільський голова Олександр Лукашук, у їх родині традиційно повелося: дружина брата Василя Надія також Савівна, а її брат – Дмитро Савович одружений на Катерині Савівні! Таке красиве співпадіння якраз у день зустрічі 18 грудня. Хочеться додати лише: читаймо гарні книжки, зокрема, наших щирих земляків Надії Гуменюк і Володимира Лиса, вони додають правдивості, віри  і святковості нашому життю. А Письменникам здоров’я і натхнення!

Валентина ХВАС.