Безвинно репресовані
Нещодавно минуло вісімдесят років з того часу, як в Любомлі енкаведистами, «червоними визволителями», були арештовані найшанованіші жителі міста: колишній посол сейму речі Посполитої Василь Юстимович Мохнюк і заступник бурмістра магістрату Іван Якович Сидорук. їх обох звинуватили у приналежності до оун, спочатку відправили у ковельську в’язницю, пізніше у Луцьку тюрму. але ще раніше більшовики репресували сестру Івана Сидорука – Марію Яківну, яка була заміжньою за польським осадником.
А ось як ці події описує колишня любомльчанка Ганни Самутин (дівоче Булавка), яка навесні 1944 року покинула рідний Любомль і виїхала в Сполучені Штати Америки. «…З вибухом Другої світової війни німці і Совєтський Союз поділилися Польщею. Наше місто чекало приходу червоної армії. Деякі з місцевих людей, що сприяли радянській владі, побудували вітальну арку, не знаючи, що не всі польські війська залишили місто. Купка польських офіцерів, побачивши арку, роз’юшені, зарядили привести на Ринок декілька чільних громадян міста. Хтось привів Василя Мохнюка і Івана Сидорука, справді найбільш шанованих мешканців. Хто там знав, що ті люди ніяк не були охочі вітати червону армію, бо вони були «петлюрівці». На середині міста мали їх розстріляти. Прибігли до нас євреї з міста: «Ой, що там робиться! Мають стріляти Мохнюка і Сидорука…». Поки ми добігли дізнались – Топка (донька Константи Кампіоніна, яким належав палац Браницьких – прим. автора) на колінах цілувала руки офіцерів, просячи не стріля ти, бо це добрі люди, і випросила. Скоро, по приході совітської влади, обидва були арештовані, і вже навіки…». А ось як описує у своїх вспоминах про сім’ю Василя Мохнюка єпископ Української Православної церкви (США) — Паїсій ( у мирі Василь Іващук), котрий з 1935 року вчителював в селі Бутмер (нині с. Прип’ять) Любомльського повіту і з початком другої світової війни, коли в місті встановлювалася радянська влада, деякий час працював в шкільному інспектораті. «…Замешкав я в будинку колишнього посла до польського парламенту Василя Мохнюка. Василя Юстимовича я вже знав декілька років, він провадив в Любомлі українську книгарню, а ми, вчителі, купували у нього різне приладдя для шкіл та підручники. Хата Мохнюків була гарна з городом і садком, стояла на краю міста. Моя кімната була приємна, чиста і сонячна, що особливо мене тішило. Мохнюки прийняли мене дуже радо. Господиня, Афанасія Агафонівна, була надзвичайно гостинна, приємна і елегантна жінка. Вона була сестрою мами секретарки інспекторату Ганнусі Булавки. Вони мали двоє дітей, що були надзвичайно гарно виховані.
Старший син Лесик скоро вже мав іти до середньої школи, та донечка, на кілька років молодша. Обоє дуже пильно вчилися, і ніколи я їх не бачив без книжки. Батько приносив нові історичні книжки з книгарні, діти виховувались у патріотичному дусі. Василь Юстимович довгі години проводив у книгарні, додому приходив пізно. Ми ж з Афанасією Агафонівною вечорами довго дискутували нову ситуацію та гадали, чого від неї сподіватися. Перший день моєї праці також був багатий на такі розмови. Загальне наше відчуття зводилось до того, що наступив тяжкий період нашого життя. Затишшя, що ми мали, сприймалось, як затишшя перед бурею…». 10 лютого 1941 року рішенням особливої ради НКВС Івана Сидорука, було ув’язнено у виправнотрудовий табір строком на вісім років. На тяжке заслання Івана Яковича Сидорука було заслано у Комі АРСР, в Ухто-Іжемський (Ухтіжемлаг) виправно-трудовий табір НКВС, що на півночі Російської федерації, де він і помер 19 березня 1943 року. Життя Василя Мохнюка обірвалося під час розстрілу в’язнів Луцької тюрми енкаведистами 23 червня 1941 року. В лютому 1942 року, під час апогею найжорстокішої в історії людства Другої світової війни, в окупованому Любомлі, в церкві Різдва Пресвятої Богородиці священик Аполінарій Костецький відслужив молебень за безвинно репресованих Мохнюка Василя Юстимовича і Сидорука Івана Яковича. Так свідомі любомльчани віддавали шану і повагу цим людям, свято пам’ятаючи їх добрі вчинки. Не обминули репресії і родини Івана Сидорука і Василя Мохнюка. 12 квітня 1940 року були депортовані Сидорук Євгенія Панасівна, її діти 11-річна донька Марія, 5-річний син Георгій і однорічний Петрусь, а також 66-річний дідусь Яків Лук’янович Сидорук насильно заслані у Кустанайську область північного Казахстану. 13 квітня, цього ж року була депортована Мохнюк Афанасія Агафонівна, і її діти син Олексій і донька Лариса заслані також у Кустанайську область. У віці вісімнадцять років, у квітні 1943 року Олексій Мохнюк пішов добровольцем на фронт і, 23 вересня цього ж року загинув смертю хоробрих у с. Кадецк, Мглінського району, Брянської області. Обидві жінки Євгенія Сидорук і Афанасія Мохнюк у Казахстані важко працювали в сільському господарстві. Лише у 1946 році Афанасія Агафонівна з донькою повернулися на Волинь, але власний будинок і майно було конфісковане радянською владою. З Любомля переїжджають у Львів. Там Лариса Василівна Мохнюк вступає у Львівський політехнічний інститут, пізніше в аспірантуру, де працювала старшим науковим працівником, вченим секретарем в фізико-механічному інституті Академії наук України. Євгенія Панасівна Сидорук зі своїми дітками повернулася до рідного Любомля у 1947 році. Але у їхньому будинку мешкали чужі «державні» люди. Влада категорично відмовила повернути їхню власність. Лише після смерті Сталіна, під час Хрущовської «відлиги» у 1956 році Сидоруки отримали невеличку двокімнатну квартиру в новому будинку по вулиці Леніна, 32 (нині Незалежності). Василь Мохнюк і Іван Сидорук посмертно реабілітовані в середині 1960-х років.
Микола ДЗЕЙ.