Сповідь сільського учителя
Роки, роки… Вони журавлиним ключем швидко вриваються в безсонні ночі, збуджують спомини минулого, заставляють задуматися, чи прожив їх з користю для оточуючих тебе людей і водночас для себе.
РІК 1962. Перший шкільний дзвоник. Знайомство після урочистої лінійки, присвячене початку навчального першого для мене року. Молодий учитель німецької мови серед загартованих педагогічною працею колег різного віку. Я, наймолодший, буду перти педагогічного плуга, прокладаючи дорогу в незвідане, сіяти розумне, добре, вічне.
Куратором для мене на перших порах праці стала вчителька французької мови Ріта Євсіївна Дрікер. Вона відрекомендувалась, сказавши: «Навчання дітей іноземній мові, то нелегка справа, яка потребує, насамперед, дисципліни на уроках, які будете проводити. Щонайперше, Павле Івановичу, зацікавте школярів, націлюючи на результат. Не швидкоплинний. Приходьте на мої уроки відкритих дверей». До слова кажучи, вона була чудовим майстром своєї справи. Професіоналом. Пощастило на хорошого спеціаліста. Це ніби маяк в освіті. Вчився в неї, але виробляв свій педагогічний почерк. Учительство — це творча робота. Кожен в ньому індивідум. З вдячністю згадую 15 років роботи в Головненській середній школі, де одержав за методичну роботу з вчителями мого профілю звання «Старший вчитель». Мої методисти, які знали мене за відкритими уроками, готували мене, педагога, до чергового звання «Вчитель-методист». Залишалось, як сказав Іван Петрович, Царство йому Небесне, дати відкритий урок серед колег обласного масштабу. Але сімейні негаразди заставили надовго залишити заманливу думку…
У ЖОВТНІ 1977 РОКУ мене терміново направили вихователем Забузької допоміжної школи-інтернату. Завідуючий Любомльським райвно, добра людина Федір Корнійович Алексєєв піклувався про моє працевлаштування. Мені дістались другокласники з фізичними вадами. Ще й зараз згадую Силинця, який не міг говорити, а лиш жестикулював, змахуючи, наче крилами, рукавами пальта, за що однокласники дали йому прізвисько «Льотчик». Праця, хоч і недовгочасна (до червня 1978 року) стала гартом на людяність і людські чесноти, які проніс через всеньке довге життя. Не перетворився в алкоголіка чи наркомана.
Та пора працювати за професією, яку отримав в стінах альма-матер — Львівського держуніверситету імені Івана Франка.
Сказавши допоміжці «ауфвідерзейн», я був направлений згідно з професією учителем Гущанської середньої школи, де пропрацював 27 років. Зараз думаю: як я зміг витримати часті поїздки на роботу і з роботи? Колеги-педагоги один раз висловились: «А ми думали, що рік-два поїздите і скажете нам «довідзення». Але я переборов і ці труднощі. А допомагали здолати їх директор школи Тамара Костянтинівна Кот та золотої душі завуч школи Людмила Віталіївна Каліщук. Це вона вклала в розклад уроків німецької мови 3 дні робочого тижня (ставка була 18 уроків-годин). Без такого розкладу я б не витримав нервового навантаження. Мені щастило на хороших людей. Вони підставляли плечі в години життєвих випробувань. Підбадьорювали. Поміняв 10 квартир, а жив у Хворостові, що за 41 кілометр від Гущанської школи, у приймах. Вже буде 41 рік, як проживаю в цьому селі.
ВИЙШОВ НА ПЕНСІЮ У 2009 РОЦІ. Ще б працював, бо любив цю професію. Та «підкачало» серце. За своє 81-річне життя переніс 5 операцій. Переконався, що високий дух, притаманний кожному педагогу, тримає нас у цьому жорстокому світі. Учитель живе у своїх учнях-послідовниках. А їх не перелічу на пальцях двох рук. Це київська вчителька німецької та англійської мов Марія Дмитрівна Мороз, ініціатор зустрічей з випускниками Головненської школи, вчителька Людмила Челяда (нехай вибачить за те, що не назвав по батькові), завжди вітає мене зі святом. У Головненській школі випускали з учнями предметну стінгазету «Frieden» (мир). А ще у цій школі добре тоді зарекомендував себе педагогічний рух «Наставник», який прискорював у молодих педагогів швидше удосконалювати свою майстерність. Неоціненну користь давала самоосвіта. Без її планування не обійшовся і я на перших порах педагогічної праці. Дехто з учителів нарікає на те, що учні лінуються вчитись. Нічого не поробиш і нічим не зарадиш. Вони живуть у своєму швидкому технічному часі. Нам бракувало магнітофонів, програвачів тощо. Якщо була якась технічна новинка, то на її базі влаштовували відкриті уроки.
Щодо виховання теперішніх школярів, то тут у батьків і педагогів багато проблем, про які я не буду поширюватись. Але власний приклад старших — це над усе головне у вихованні. Та це вже полемічна тема. Якщо хтось хоче подискутувати, будь ласка.
Павло ШЕСТАЛЮК, вчитель з 47-річним стажем,
громадський кореспондент 45 років, с. Хворостів.
ВІД РЕДАКЦІЇ. 5 лютого Павло Іванович відзначав день народження, йому виповнився 81 рік. Бажаємо міцності тіла і духу, злагоди, благополуччя Вам і Вашій родині.
