В Любомлі привітали одного із найперших підприємців краю

Своє 75-річчя Анатолій Петрович Трофимович проводив, як завжди, на звичному робочому місці – у власному павільйоні продуктового ринку Любомля. Тому саме сюди прийшли привітати його із ювілеєм друзі та колеги. А хор ветеранів «Осіннє золото» подарував ювіляру низку українських пісень, які дуже полюбляє сімейство Трофимовичів.

У місті Любомлі чи не кожен знає привітне, життєрадісне подружжя підприємців Трофимовичів – Анатолія Петровича і Галини Миколаївни, котрі уже близько 30 років на продуктовому ринку мають свій магазин із найнеобхіднішою «всякою всячиною». Зустрілися ми тут же з чудесної нагоди – ювілейного 75-річчя анатолія петровича, тому розмова, мов найчистіший струмінь, щиро і оптимістично омивала його життєві береги, про які відразу зізнався: «Ви знаєте, я своїм життям дуже задоволений…»

– Нас у мами Ольги Єрмолаївни і батька Петра Климентовича було 7 дітей, я серед них шостий, – розповідає Анатолій Петрович. – Це був страшний час розрухи, холоду і голоду. Диву даюся, де мама брала сили, щоб у час війни зберегти нас усіх. Ми жили у Любомлі по вулиці Шевченка. Розумієте, коли бомбили, то  тікали у ліс, у болота, ховалися з дітьми в очеретах, в заростях. У Запіллі були добрі люди, які давали маленький притулок і їсти. Дякую за все  саме батькам, які в такий жорстокий період часу дали усім своїм дітям життя. Що ж до мене особисто, то з 1957 року був у Головненському інтернаті. По війні була така тенденція, що створювали дитбудинки і їх фахівці їздили запрошували дітей з бідних і багатодітних сімей туди на виховання. От приїхали до нашої хати, а розкоші в нас не було, і я сам виявив бажання. Пробув там до 1961-го року і скажу вам, що там пройшли мої найкращі роки. Настільки держава у ті часи про дітей піклувалась, нас одягали, смачно годували 4-5 разів у день. А повага яка була до кожного!  Вихователі мої потім сюди до мене не раз приходили, ми згадували, просто прекрасні люди були – Григорій Леонтійович Кравчук, Абакумець – ветеран війни… — Можна сказати, що ваші наставники направили вас на вірну життєву стежку, а ви були уважним і слухняним  до їх настанов і порад… — Мабуть, так, бо з дитбудинку мене послали у технічне училище Нововолинського шахтоуправління, а після його закінчення я працював на шахті машиністом. У 1964 році 8 шахта через військкомат зобов’язала мене  вивчитись на водія, бо треба було, йдучи в армію, мати професію. І ось нас 7 чоловік відправляли служити, це було величне свято на шахті, з духовим оркестром, з участю директора і активу, військового комісара. Досі пам’ятаю, бо зворушливо до сліз, яка повага і людяність, як до нас простих хлопців по батьківськи ставились. Служив в Овручі Житомирської області, потім в автобат пішов, був водієм у командира полку. Нас відправляли на збір урожаю і в Казахстан на цілину, і у Вінницю на цукровий буряк – так що я служив майже 4 роки. Армія для мене була великою виховною школою, загартуванням, я спілкувався з елітою – командиром полку, офіцерами, грав у футбольній команді навіть на першість Збройних Сил Союзу, пізніше й за любомльську команду грав. В армії  я отримав сенс для життя, правильний  напрямок, що просто радів цьому. Та  у 1969-му в Тернополі мені зламали ногу під час фінального матчу. І  тоді відправили додому. Але тут мене чекало щастя – я зустрів свою Галинку, вона жила в моєї мами на квартирі, а вчилася в Любомльському медучилищі. Ось так доля склалась гарно: приїжджаю додому, а тут вона в хаті. Так ми й побралися і вже 51 рік з Галиною Миколаївною дружно живемо…

(продовження інтерв’ю читайте в газеті “Наще життя” за 18.03.2020р).