«Я вам дарую розкішний букет шани!»
Поважна і достойна 76-річна жителька села Куснище Ольга Йосипівна Загура (Шульган) завітала до мене зі щирим проханням подякувати у газеті «Наше життя», «яку дуже поважаю і читаю десятки років», усім односельцям, котрі «біля церкви красу зробили, а особливо організаторці цієї доброї ініціативи молоденькій Валентині Терещук…». І подала мені зошит з віршами, записаними гарним каліграфічним грамотним почерком (додає, що закінчила 7 класів успішно, але далі вчитись не змогла, бо треба мамі було помагати), у яких висловлені найтепліші уклінні слова, та ще опоетизовані душевні думки, надії і спогади Ольги Йосипівни.
І ми розговорились. Спочатку, звичайно, про вірші. Адже вони народжуються тільки у спостережливому, небайдужому до оточуючого світу серці, яке прагне роздавати людям свою доброту, і віру, і любов. Моя гостя зізналась, що подив до буяння природи, її квітування пробуджував у неї ще в дитячі роки свято в душі і вона римувала собі навіть просто йдучи по вулиці. Дещо записувала, а вже у літньому віці творчість стала потребою, і не тільки від радісних захоплень, а ще тому, що від пережитого тривожилась, відчувала невисловлену вдячність рідним, сумувала, нині довіряє найпотаємніше рядкам на папері як найкращим співрозмовникам.
Ольга Йосипівна далі розповідає, що їх у сім’ї було чотири сестри, вона наймолодша «воєнна дитина», народилась у березні 1944-го року. «На той час у селі стояли німці, усіх вигнали з хати до клуні жити, а маму зоставили зі мною в хаті, якщо кляйне, тобто мале, плакати не буде. Казали мама, що я й була спокійною, німці дивувались цьому, завжди з цікавістю заглядали до колиски і обкладали мене цукерками. А один з них, то дуже плакав, дивлячись на мене дитятко, як згадувала моя старша сестричка, він все показував шість пальців, казав, що вдома зоставив стільки дітей, повторював «нащо та война». Буває від згадок така туга найде, адже я тата не пам’ятаю, його забрали в трудармію у Сибір ліс заготовляти зразу після війни, я ще тільки ходити стала, на чужині він помер від тяжкої праці, неволі і голоду 7 травня 1947 року. Я присвятила пам’яті тата вірш, де є такі рядки: «тіло ваше в чужій далекій стороні, а пам’ять на рідній землі, я схиляю уже сиву голову отій землі, яка вас прийняла у свої обійми…».
Ольга Йосипівна згадує найтеплішими словами свою маму, яка прожила 91 рік разом з нею, яка «виховала нас сама, але гарно і найкраще, привчала до праці і особливо віри в Бога, важко трудилась задарма в колгоспі, тільки за «палочку» в конторському зошиті. Ніколи не забуду, як нас насильно з хутора Річка виселяли, то був початок 1950-тих років, приходжу якось зі школи, а хата наша без снопків на даху стоїть, коло неї пудвода кінна і вивозитись у село наказують… Ми з сестрами дружно жили, чоловіки наші були дуже хорошими шваграми, як брати один одному, разом допомагали хати строїти. І я дуже доброго чоловіка мала, прекрасного господаря, Царство Небесне його душі. Все життя вклоняюсь своїй Мамі, її життя навчає, що слово Мама треба писати з великої букви… Зараз моя вся родина також дружна, племінники, внуки про мене піклуються, я їх усіх дуже люблю, допомагаю чим можу, вони мої найдорожчі…»
І ще власне про те, що привело Ольгу Загуру в редакцію улюбленої газети: «Хочу подякувати усім нашим працьовитим односельчанам села Куснище, а особливо молоді, які вміють згуртовано добрі діла робити. Їх активно організувала розумниця і трудівниця Валентина Терещук. Дай, Боже, їй і усім, кого вона за собою повела, гарного здоров’я. Як вони дружно колядували у квітчастих хустках, як маків цвіт! Таня Нагорнюк з двома синами як орлами! Я раділа і думала, чому на моє дитинство таке не припало, на нашу юність не дісталось. Якби я була молода, то серед них була б! І головне, яку красу біля церкви зробили, усім, хто долучився грішми, хто роботою, а хто навіть доброю думкою щастя бажаю, хай Бог помагає у всіх добрих ділах. Я дарую вам розкішний букет шани і вірш: «За таку роботу усім треба низенько вклонитись, і господині матушці, що в церкві порядки наводить, а господарю храму священику Миколаю за всіх Богу помолитись, щоб у церкві дзвінко дзвони били, що таку гарну толоку всім селом зробили…».
Валентина ХВАС.