Музикант за станом душі, для якого минулі свята духової музики – то щемлива тема
Повертаємося спогадами на культосвітні дороги, які вивершували 40 років (до 2010 р.) родину Климовичів на мистецьку висоту, назва якій – Культура. Першим до неї наполегливо простував Вячеслав Іванович: спочатку як музикант, завклубом, організатор, а згодом – як керівник районного відділу культури – впродовж 25-ти років (від 1985 р.) Дружина Лідія Андріївна, також за професією культпрацівник, зізнається, що «усі роки слідувала за чоловіком». Потім їх стало троє – Рівненський інститут культури і мистецтва закінчив син Андрій. Климовичі невтомно і красиво творили культуру Любомльського краю, і слава про неї розносилась і українськими землями, і закордонням – Білоруссю, Польщею…
Становлення
А починав свій шлях у музику Слава Климович у дитинстві: перші музичні уроки отримав у 2-3 класі, а у 1965 р. став учнем Луцького культосвітнього училища. З 2 курсу разом із хлопцями грали на весіллях. А потім був перший незабутній досвід – учитель доручив йому очолювати оркестр у селі Піддубці, і молодий музикант двічі на тиждень їздив туди. Згодом в училищі здобув спеціальність керівника самодіяльного духового оркестру і отримав направлення на роботу в клуб села Піща. Створив там оркестр, але незабаром призвали до армії. А коли повернувся зі служби, влаштувався працювати в рідному Любомлі у будинок культури – методистом по хору. Через деякий час у 1973 р. запросили на завод «Світязь» – керівником духового оркестру і художньої самодіяльності. Про ці роки Вячеслав Іванович згадує з приємною ностальгією: «То були найщасливіші 12 років моєї праці, бо була робота,на яку хотілося йти, все думав, коли день настане, щоб швидше на роботу…».
Ліда Андріївна, дружина, додає: «Цей оркестр і музика були і вдома, й на роботі, бо й я на заводі працювала. Вячеслав на заводі в той час керував усім – і хором, і естрадним ансамблем, і оркестром. Він грає на багатьох інструментах – на трубі, тромбоні, баяні, фортепіано…».
Що потрібно, щоб успішно керувати оркестром?
Вячеслав Климович каже, що спеціальною «хваткою» треба володіти, а ще – бути диктатором в музиці, вміти підібрати репертуар, диригувати… А головне – працелюбність і вдача… Тому висновок такий: коли Климович прийшов на завод, діяв оркестр, що складався із 12 чоловік, і ніхто не вірив, що можна буде організувати щось особливе. Та, як то кажуть, «діло майстра величає». У 1978 р. оркестр входив до трійки кращих в області, а в 1980 – отримав звання «народний». За 12 років керівництва Вячеслава Климовича його колектив 7 років поспіль отримував призові місця на обласних оглядах-конкурсах, три рази був першим серед усіх учасників.
Одержимий улюбленою справою, Вячеслав Іванович з головою поринув у роботу, хотілося, щоб музика духова звучала, щоб молодь відчувала її велич і врочистість. Згодом він створив оркестр у селі Піща, хоч доїжджати в той час двічі на тиждень було непросто. Водночас там зорганізував і ансамбль народних інструментів. Був натхненний тим, що справа вдається, і за кілька літ, завдяки ентузіазму Вячеслава Климовича, оркестри зазвучали ще в Олеську, Вишневі, сільгосптехніці, в музичній школі. Намагався, та щось завадило створити духові гурти в пожежній частині, Хворостові, Рівному… Творчість, вільна натхненна музична діяльність – то був рай для душі митця Вячеслава Климовича.
«Свята духової музики в районі – то особлива тема…»
У 1985 сталася подія, яка на всі 360º змінила життя музиканта.Його призначили завідуючим районним відділом культури. Згадує: «Важкість я відчув трохи згодом, коли з середовища, в якому можна було вільно розпоряджатися своїм часом, працювати у своє задоволення, раптом потрапив у зовсім незвичний розклад дня: катастрофу для мене– то пленум райкому, то бюро, сесія, наради, виконкоми, планові виїзди в села,комісія управління культури. Словом, круговерті не з приємних, і скрізь мусиш бути. Ще й паперів незліченна кількість. Але жінка вдома допомагала, а через 6 років компартія пішла в небуття. Стало цікавіше, почали розвивати і збагачувати культуру району, традиційні свята започатковували…»
Вячеслав Іванович розгортає старенький зошит: «Ось, вів облік свят духової музики в районі, це для мене особлива тема. Були керівники, які собі присвоювали ідею, а в мене записано: перший огляд-конкурс духових оркестрів в місті було проведено 21 квітня 1991 року разом з директором будинку піонерів Марією Іванівною Азаркевич. І список учасників: дитяча музична школа, села: Гуща, Бірки, школа Любомля, а вже у 1993 році – більше оркестрів – Вишнів, Головно, Шацький технікум, Шацька школа, Полапи, Гуща, будинок піонерів, ПТУ, міська школа № 3, Згорани, дитяча музична школа… І так далі, є всі хронологія за роками. А я був головою журі. І так до 2001 року…».
Якраз тоді і трапився під час конкурсу перший прикрий для організатора та фахівця своєї справи факт, коли недобросовісні керівники району розпорядилися викреслити Климовичів із членів журі та ще й – із засновників огляду-конкурсу духових оркестрів… Дивина та й годі – після 40 років відданої праці на ниві культури, коли було започатковано цілу плеяду красивих і популярних районних свят, здобуто визнання за кордоном, де успішно звучали любомльські колективи зі званням «народних»… Культура в той час була єдиною галуззю, якою славився район і чим можна було пишатися… Вона такою, на щастя, лишається у згадках людей інтелігентних і всіх, хто любить культуру, пісню, танці і знає, що й досі поєднання слів «культура» і «Климовичі» нагадує нам часи, коли у свята місто дзвеніло і веселилось. Прикро, що нині цьому на заваді злісна епідемія…
Вячеслав Климович, будучи на заслуженому відпочинку, переймається станом сьогоднішнього суспільства, не зовсім прийнятним рівнем його розвитку, розуміє, що така ситуація роз’єднує: «Болить, бо я в душі – музикант, а свята духової музики нема. Бо й колективів нема. Адже створені ОТГ і, як кажуть, кожен сам по собі. Болить, бо без культури людина жити і розвиватись не може, це – як повітря. Пам’ятаєте, як Черчіль сказав, коли йому подали бюджет без коштів на культуру? Він запитав: то за що ж ми тоді воюємо, коли нам культури не треба? І в нас, на жаль, тепер подібна картина. Дуже сумно… А у 90-х роках ми її рятували, комерцію вводили, створювали «центри культури і дозвілля», аби зберегти заклади в час безгрошів’я. Старалися, їздили, виступали, культура заявляла про себе. Хоч дуже нелегко було, але змогли… Ще поділюся ідеями, які не вдалося втілити, не встигли. Дуже шкода, що так розпорядились приміщенням кінотеатру, планувалось там створити центр дозвілля, сцену між гаражами зробити. Також, де будівля лікарні, вивільнилось місце біля будинку культури, мріяли про великий культурний центр із перенесенням туди бібліотеки і музею. Прикро, але не мали в цьому належної підтримки, такої, як у Маневичах, Камінь-Каширському, де культуру шанують…».
Кожне покоління має свій час для реалізації себе і своїх ідей. Вячеславу Івановичу, його дружині Лідії Андріївні, людям, одержимим культурою, справжнім професіоналам, безумовно вдалося проявити себе власним творчим горінням, яке й зігріває, і надихає. Вони нізвідки не чекали допомоги, а культурну атмосферу в районі створювали своїм завзяттям і змістовною працею. Тому не мають згаснути започатковані ними свята, які збирали сотні глядачів, «Юріївські наспіви», «Зірки над Бугом», «З Різдвом Христовим» та інші. А в парку хай неодмінно грає духовий оркестр!
Хай збудеться все бажане й жадане, благословиться вірою, надією й любов’ю, радості і втіхи від милих внучок і дітей! З роси і води Вам, натхненний маестро, шановний Вячеславе Івановичу!
Валентина ХВАС.
