У страху очі великі (новорічна бувальщина)
Якось років із надцять тому, за день до нового року Володимир Олександрович вибрався до лісу за ялинками. Мав вирубати одну собі й одну кумі Юлії, яка його люб’язно попросила, тож він їй не міг відмовити, тим більше, що її чоловік ось уже півтора року як в Італії на заробітках. І от він одягнувся тепло, взяв невеличку сокирчину і почимчикував до лісу.
А снігу того року навалило майже по пояс, тож добиратися до ділянки, де росли ялинки, було важко, але Володимир Олександрович із думкою про куму швидким кроком рішуче долав усі перешкоди, навіть щоби заплутати сліди, зробив круг (боявся попастися в руки лісівнику, з яким давно був у «контрах»).
На землю якраз почали падати перші сутінки. За якусь годину добрався він до місця, зрубав дві пригожі ялиночки, і уже збирався повертатися додому, як раптом почув, що неподалік хруснула гілка, він озирнувся і побачив зловісний силует здоровенного вовцюги, який, облизуючись, поспішав до своєї потенційної жертви.
Володимир Олександрович вважав себе дуже сміливим чоловіком, однак зустріч із зубастим хижаком посеред лісу на будь-кого жаху нажене, тож він кинув свої ялинки і, не потративши жодної секунди на роздуми, немов снігохід, понісся по пересічній місцевості. Вовцюга погнався за ним — таку товсту здобич упускати було гріх, а Володимир Олексійович був чоловіком повним, тож вовк, мабуть, думав непогано відсвяткувати новий рік, однак зась! Піднімаючи стовп білої куряви, чоловік, немов сніговий смерч, помчав лісовими заметами. За кілька хвилин він уже був мокрий як від снігу, так і від поту. Пробиваючись крізь хащі, загубив спочатку шапку, потім валянка, потім іншого валянка, зрештою, щоби прискоритись, він звільнився і від кожуха, і уже без верхніх одеж набравши крейсерську швидкість, зумів солідно відірватися від свого переслідувача. Здолавши кілька снігових кілометрів, він вибрався на дорогу, яку виїздили лісовози, і уже тут так дременув, що бідний вовк захекався та жалібно скавучав десь далеко позаду. Тільки-но чоловік добрався до села і уже впав безсилий на порозі Юлиної хати (вона була крайньою), як до нього підбігає той самий вовк і лиже його в ніс. Насправді це був пес куми Сірко. Бідний Володимир Олександрович аж заплакав, чи то із горя, чи то від радості.
Повертатися у темний ліс за одежами та ялинками він уже не наважився. А наступного дня до нього завітав лісник, який знайшов у лісі його кожуха, і запропонував заплатити чималенький штраф за зрубані ялинки, інакше, сказав, не віддасть його одеж, треба також відмітити, що сокирчина та один валянок, усе-таки зникли безслідно. Так що халявні ялинки обійшлися Володимиру Олександровичу аж надто дорого, та і з кумою Юлею зіпсувалися стосунки, зв’язуватися із таким боягузом вона передумала. І взагалі його репутація як сміливого чоловіка з того часу була сильно підмочена, на нього іще довго показували пальцем і казали:
— Це той, що від вовка втікав.
І так замість бурхливої ночі із кумою, усі новорічні свята він провів на печі під двома перинами — так замерз бідолаха, бо то не жарт сім кілометрів по снігу босоніж, але зрештою усе обійшлося і він знову виглядає «огурчиком»…