Дарія Старовойтова: «Веселе життя у мене…»
Вона небагатослівна, як і більшість військових. Та з почуттям гумору і оптимізму, з чіткою громадянською позицією, любов’ю до життя і рідної України. Завжди усміхнена, тому й такий настрій у цьому визначенні власне Життя. У Дарії чіткі дії і розуміння того, навіщо гартувала дух і тіло з дитинства, навіщо була в АТО-ООС, яку країну захищає і яку державу треба будувати.
І тому, що дивиться на світ з вірою в те, що «суспільство для людини, а не навпаки», її роки становлення – це впевненість у правильності вибору: Любомльська районна гімназія імені Наталії Ужвій і спортивна школа (дзюдо); обласний військово-спортивний ліцей (2007-2009 р.р.); Харківський Національний Університет Внутрішніх справ і служба в Любомльському районному відділі поліції (посада лейтенант МВС України) — (2009-2015); Державна прикордонна служба України — (2017-2019); АТО-ООС — (2019-2021).
На Сході знайшла кохання: «Служили удвох з Андрієм, він родом з Одеської області, згодом вирішили одружитись і жити у Любомлі. Я — домогосподарка (сміється), а чоловік продовжує нести службу прикордонну…». По хвилі додає: «У душі неспокійно, коли на Сході війна, там кров і сльози, але військове братерство переконує, що перемога прийде. Я готова в будь-який час знову піти туди, де нині найважче…».
Дарія Старовойтова пригадує, як тато Сергій, у минулому вчитель фізкультури, щодня йшов з донькою на стадіон, і мама, коли мала час, з ними, там весело розважалися, грали у футбол, робили різні гімнастичні вправи… У першому класі почала тренування з дзюдо у спортшколі. Отримувала перемоги на спартакіадах та
турнірах, згодом ввійшла у збірну команду області, яка поверталася з перемогами із Всеукраїнських та Міжнародних змагань.
З роками збагачувалась її власна спортивна колекція Кубків, Дипломів, Грамот…
Улюблені види спорту дівчини, окрім дзюдо, є футбол і теніс: «Ще у 2019-му, коли вирішувала для себе наступний життєвий крок, брала участь в обласних спортивних змаганнях. Але саме цей час став визначальним: я перевелася в Донецько-Луганський прикордонний загін, в місто Бахмут (колись Артемівськ)…». 30 кілометрів від лінії розмежування, центр соляної промисловості України, важливий залізничний вузол, уже відрізаний…
«Погранична ситуація — це напруга, небезпека, постійне очікування, що «щось» прилетить, буває зрикошетить…».
Наша розмова переходить на іншу інтонацію, Дарія говорить тихо, уривками, ці спогади переносять її в недавню воєнну реальність, в якій дівчина служила півтора року. Це були моменти, коли розумієш, що
кожна наступна хвилина може стати останньою. За 700 метрів бліндажі ЗСУ…
Тривоги додавались, коли везли поранених, страшніше «200»-тих… Дарія Старовойтова в обов’язковому повному екіпіруванні — каска, бронежилет і автомат з чотирма магазинами, щодня (вихідні були дуже зрідка) з 6 години ранку до 20-ої вечора несла службу на пропускному прикордонному пункті паспортного контролю, що на межі з окупованою Горлівкою: «Рух не припинявся ні на хвилину, люди з не контрольованої території йшли на підконтрольну Українську вирішувати свої проблеми: більшість за пенсією, чи до родичів, чи інші проблеми, оформляєш документи, і бажаєш здоровим повернутися
назад. Їх тисячі за день пройде. Бувало, жінки плачуть, питають, коли це все закінчиться, забирайте нас скоріше. Треба мати силу духу, щоб заспокоїти. Особливо, коли пандемія почалась і ДНР закрили кордон, то стільки було гірких плачів, навіть на похорони не пускали. Не тільки побачила, а й відчула, як народ змучився тими жахами… А до того, що стріляють, і десь поблизу розірветься, там стає звичним, пригнулись, перехрестились і до роботи. У мене правило уклалось: завжди радійте, невтомно моліться, за все дякуйте Богу… Це порятунок. А якщо направду, то тут, вдома, мені чомусь більше страшно, як там було, коли спостерігаєш навколишнє життя. Відповідальність, обов’язок, і слова «якщо не ми, то хто» не
дають спокою…»