дають взуттю нове життя
Зовсім небагато із нас знає про те, що кожного року 26 листопада відзначається міжнародний день шевця — свято тих, чия робота пов’язана з дизайном, виготовленням і ремонтом взуття. Зазвичай про людей цієї професії ми згадуємо лише тоді, коли наші улюблені туфлі, черевики, кросівки, босоніжки починають недвозначно «натякати», мовляв, пора вже й у ремонт.
У невеличкій майстерні, де працює подружжя Петра і Валентини Трофимовичів, коли не зайдеш, завжди кипить робота — тут взуттю різних типів, фасонів і розмірів дають шанс на нове життя. Петро Миколайович у цій сфері трудиться вже понад чотири десятиліття. Опановував професію в одному з училищ Луцька, по закінченні направили на роботу до Любомля, потім була служба в армії, далі — знову робота за спеціальністю. Щоправда, працював тут не постійно — іноді доводилося їздити на заробітки, адже на 40 радянських карбованців зарплати особливо не порозкошуєш… — Навчання — це, можна сказати, більше теорія, а от по-справжньому оволодіваєш професією, маючи практичний досвід, — пригадує чоловік. — Багато чому навчився саме працюючи поруч з досвідченими колегами. У цій справі шлях до успіху йде через проби і помилки. Головне — старатися виконати свою роботу якнайкраще, і цього прагне кожен майстер-швець, адже якість — це своєрідний рейтинг, реноме, найкраща реклама. Зробиш погано — люди не підуть більше до тебе.
Цікавимося, як у шевській професії опинилася Валентина Адамівна, яка своїм прикладом успішно розвіює стереотип, що ремонт взуття — суто чоловіча справа. — Це було на початку дев’яностих. Петро навчив мене шити взуття — оскільки роботи було багато, він з колегами по кооперативу не давав ради, — розповідає жінка. — Спершу працювала вдома, допомагала. У вільний час «човникувала» до Польщі — доки добряче не застудилася. Тоді й полишила цю справу і повністю переключилася на ремонт взуття. Пані Валентина з посмішкою пригадує, що попервах чомусь соромилася, мовляв, займаюся не жіночою роботою, тому у майстерні ховалася у куточку за ширмою, щоб ніхто не бачив, і там шила. — Вже з часом потроху звикла. Так і виник у нас сімейний підряд, — додає. Нині під час роботи у кожного з подружжя свої обов’язки: чоловік клеїть, міняє набійки на каблуках, ремонтує підметки, дружина — шиє. Вже понад два десятки років вони працюють як приватні підприємці. Тішаться, що мають кому передати справу: син Анатолій успішно перейняв професію, й тепер справно міняє замки, «бігунці», перешиває халявки т.д. займається шевською справою й донька Тетяна. Цікавлюся у Петра Миколайовича, як з точки зору якості еволюціонувало взуття за останні кілька десятиліть — з огляду на багатющий досвід він, напевно, може читати лекції на цю тему. — Зміни кардинальні. Пам’ятаю, на початку 90-х багато наших людей носили привезене з-за кордону взуття, яке призначалося для того, щоб вбирати небіжчиків в останню путь, — розповідає майстер. — На коробках ця інформація була вказана, але хтось не розумів перекладу, хтось не зважав. Це взуття, хоч на вигляд було чудовим, насправді виготовлялося з пресованого паперу і дуже швидко відклеювалося, особливо, якщо намокне. Тоді спеціальні клеї були у дефіциті, то ми цвяшками до підошов примудрялися прибивати, і туфлі та черевики ще певний час «ходили». — Зараз багато китайського, але однозначно його оцінити важко: якщо трапляється фірмове, то може бути і доволі якісне, — продовжує Петро Миколайович, — Наприклад китайське, привезене з Польщі, зазвичай досить нормальне, а контрабанда, яка потрапила іншими шляхами — переважно дешевий непотріб. Натомість радянське взуття було фактично незношуване, хоч, можливо, не мало такого гарного вигляду порівняно з нинішнім імпортним, але якість його була прекрасною. Звісно, є і нині майстри, які шиють добротну продукцію на замовлення, втім, не кожен зможе собі її дозволити.
— Непросто щось порадити, — продовжує тему Валентина Адамівна, — і за 2 тисячі, і за 500 гривень взуття може бути однакової якості: як «одноразовим», так і «довгограючим». Запитую, як нині справи із придбанням витратних матеріалів — клею, фарби, ниток, фурнітури, підметок і т.д. — Зараз з цим немає проблем — замовляємо у Ковелі, Рівному, Києві, інших містах. А у лихі дев’яності, про які ми вже сьогодні згадували не раз, бувало по-різному — часом і на «чорному» ринку мусили отоварюватися, купуючи товар з-під поли, — знову поринає у спогади Петро Миколайович. — Бувало, й «липу» тобі підсунуть під час таких закупок: придбаєш на скору руку фарбу для взуття, а потім виявляється, що це гуаш або розведена водою сажа. Це вже потім ми навчилися пробувати фарбу «на ніготь»: якщо не стирається, значить нормальна… У Трофимовичів найбільший потік клієнтів спостерігається восени та коли зима сніжна з частими відлигами — зазвичай тоді двері у майстерню не зачиняються. Переважно люди згадують про шевців тоді, коли треба ремонтувати терміново. — Втім, є у нас коло постійних клієнтів, які про взуття дбають заздалегідь: закінчився, наприклад, літній сезон — тут же цілими сумками несуть взуття на ремонт, щоб було готове до наступного сезону, — каже жінка — Так само роблять потім з осіннім, зимовим. Щоправда, таких людей небагато. Наостанок прошу кілька порад, як берегти взуття, щоб воно служило довше. Й ось що вдалося дізнатися: старатися, щоб воно було сухим. ä шкіряне взуття не завадить періодично натирати оцтом, щоб воно було м’якшим, не пересихало і не лопало. ä залишаючи на тривале зберігання, можна пересипати тютюном — він теж не дає пересихати шкірі. ä непоганий засіб — змазувати гліцерином. ä також корисно обробляти воском: нанести, розігріти, натерти ганчіркою, і тоді шкіра не пускатиме води. — А якщо все ж не вдалося вберегти, — з посмішкою каже Петро Миколайович, — приносьте до нас, спробуємо врятувати.
Сергій МАРИНЬОХА.
