У Любомльській лікарні на ковідних хворих витрачають до 1,5 тонни кисню за добу
У Любомльському ТМО немає перебоїв із постачанням кисню.
Про це в інтерв’ю «Першому» розповів генеральний директор КНП «Любомльське ТМО» Любомльської міської ради Володимир Дибель.
Як повідомив лікар, кисень медустанові постачають із Дніпра. Перебоїв немає. Домовленості виконуються чітко. На лікування хворих в середньому витрачається десь 1,2 – 1,5 тонн кисню в добу.
Так, за словами Володимира Дибеля, до пандемії лікарня мала інфекційне відділення на 20 ліжок. Частину ліжок в лікарні перепрофілювали і створили інфекційний шпиталь. Нині з ковідними хворими там працює до сотні людей. Повністю забезпечені кисневими точками. Планують купувати кисневу станцію та додатково встановити ще 40 кисневих точок на 6 мільйонів 800 гривень
«Це вже інший ковід, ніж був в попередню хвилю: більшість хворих зараз на кисневі. Це більш агресивний штам. На мою думку, маємо професійний колектив, який справляється з цими викликами», – розповів Володимир Дибель.
Але якщо говорити загалом про ситуацію, то, за словами керівника лікарні, то фактично лікарі залишені напризволяще, хоча в лікарні немає браку кисню. Але якщо раніше його треба було постачати раз на два тижні, то тепер раз на тиждень.
«І повірте, що нікому це нецікаво: є кисень чи нема. Якісь інші структури не цікавляться цим», – додав він.
«Нашим медикам треба ставити пам’ятники і давати зарплати такі… Це люди, які збиваються з ніг. Це тільки в нас в державі можуть працювати за безплатно з таким ентузіазмом. Я дивлюся на своїх. Ви уявіть, що кожен день, а ні то через день вмирають хворі. Цей ковід агресивніший, він дає ускладнення. Торік тими апаратами, які купили, ми витягували наших пацієнтів запросто, а тепер – не йде. Купили ще один апарат – і той не йде. Утворюються тромби, які блокують судини, а відтак просто стається зупинка серця», – зазначив лікар.
Володимир Дибель зазначив, що найвища смертність в Україні, інші держави Європи мають кращі показники, значить: є щось те, що дозволяє лікувати. Однак, не лікарі про це мають думати, а ті, хто над ними.