ЦЕ КОЖНОГО НЕ МОЖЕ НЕ БЕНТЕЖИТИ

У четверту суботу листопада в Україні сумні 86-ті роковини геноциду, який згідно статистичних матеріалів забрав замучених голодом 10 мільйонів людських життів. І юні, і старші вмирали у страшних муках. Без вини… бронзових ніжок посеред запалених свічок – яблуко… У той день їх невинно убієнні душі чекають нашої Пам’яті… наших запалених свічок… наших споминів… наших молитов… Це кожного не може не хвилювати до глибини душі, не тривожити, не лякати… Коли розвалився Радянський Союз про Голодомор заговорили і в Україні. У 2008 році у Науковому центрі історичних студій Волині під редакцією Миколи Кучерепи було видано збірник «Волинь пам’ятає. Відлуння на Волині голодомору у 1932-1933 р.р. у радянській Україні». Є у ній спогади і очевидців – жителів нашого краю, але уродженців областей, в яких вирувало це лихо. Один з них педагог Михайло Семенович Дем’янюк, 1923 р. народження, дитинство якого пройшло в селі Пилипи Чуднівського району на Житомирщині. Коли йому було 9-10 років у селі налічувалось 600 дворів, проживало 2,5 тисячі мешканців. У 1999 році тоді 76-річний Михайло Семенович (нині уже покійний) приніс до нашої редакції свої спогади про побачене і пережите «На віку, як на довгій ниві», які літературно опрацював для друку на сторінках газети світлої пам’яті журналіст Віктор Горнич. Перший розділ нарису має назву «Вмирали сім’ями», якраз про «дошкільні роки, коли у селах появились комбіди (комітети бідноти), комнезами (комітети незаможників), пізніше ТСОЗи (Товариства спільного обробітку землі)». І почались страшні часи. Уривок зі спогадів про 3233-ті роки Михайла ДЕМ’ЯНЮКА: «Появились нелегальні пісеньки на кшталт ось цієї: Батько в ТСОЗі, мати в ТСОЗі – Плачуть діти на дорозі: Ні корови, ні свині, Тільки Сталін на стіні. Батько в ТСОЗі, мати в ТСОЗі – Плачуть діти на дорозі: Нема хліба, нема сала – Все совецька власть забрала. Усі ці об’єднання були провісниками майбутніх колгоспів, які й почали створюватися наприкінці двадцятих років. Та селяни не поспішали колективізуватися… Сталін вимагав прискорення. А для цього було завищено плани хлібоздачі. Спеціальні загони ходили від хати до хати з довгими металевими стержнями-щупами, нишпорили по коморах, клунях і хлівах, забирали все до останньої зернини… На початку 1933-го не лишилось нічого їстівного. Потяглися голодні дні… В хід ішло все, з чого можна щось зварити, обмінювали на продукти весь одяг і взуття, батько будував мости і там щодня видавали фунт хліба, який приносив сім’ї… Так вижили, хоч у матері опухали ноги… А люди почали вмирати вже у січні, лютому, а масовий голодомор настав у березні-квітні. Люди пухли і вмирали в домівках, на вулицях, в садках, під кущами. Я малий бачив ці жахливі картини, з болем дивився на молодих хлопців і дівчат, і плакав від безсилля та розпачу. У селі не чутно було собачого гавкоту – їх з’їли. Тільки в декого збереглися корови… Голодомор був страшний. Вмирали цілими сім’ями. Померли і мої дві сестрички разом з батьком. Померлих звозили на кладовище підводами. Щодня везли по 10-20 мерців. Загалом за 1932-1933 рік у нашому селі померли 750 чоловік – кожен п’ятий житель. Хоронили всіх у групових могилах, без труни і відправи, землею присипали – і все… Ні хреста, ні будь-якого іншого знаку. Нині там лише зарослі кущами і травою безмовні горбики… А в душах тих, хто вижив, жаль і туга стали супутниками всього життя…» Пам’ятаймо, щоб не повторилося…
Валентина ХВАС.