У Чорнобилі дехто витримував лише один день

На ліквідацію наслідків вибуху Чорнобильської атомної електростанції у квітні 1986 року були направлені неймовірні зусилля тодішнього радянського союзу. Тисячі спеціалістів з різних галузей трудилися, щоб локалізувати поширення радіоактивних елементів та мінімізувати їх вплив на навколишнє середовище.

В.Ф. Кузьмук (в центрі) з підлеглими на чергуванні

Чимало таких було й серед правоохоронців. Василь Федорович Кузьмук першим із любомльських міліціонерів був направлений у зону відчуження. Він як зараз пам’ятає той день, коли перебуваючи з оперативним завданням в селі Римачі його покликали до телефону на колгоспній бригаді. «Справа термінова, негайно маєте прибути до райвідділу», – повідомив у слухавку начальник карного розшуку Василь Мороз. — Одразу промайнула думка, що щось сталося із моєю мамою, — пригадує Василь Федорович. – Вона тоді саме хворіла. Тому, прибувши у відділ, одразу запитав про це у керівництва. Проте, мене одразу заспокоїли і пояснили, що справа в іншому. З Міністерства внутрішніх справ УРСР прийшла телеграма про направлення одного працівника карного розшуку для виконання оперативної роботи в Києві та Київській області. З цього приводу у нашому підрозділі, який налічував тоді п’ять осіб, зібрали нараду, вирішуючи кому саме їхати. Одним не виходило за станом здоров’я, іншим в зв’язку із сімейними обставинами, тому я й зголосився. Спочатку мови про те, що нас направляють у зону відчуження не було, навіть коли в поїзді до мене підійшов колега з іншого району і поцікавився, «Хто із Любомля їде в Чорнобиль?» – вірилося мало. А ось коли ми разом із ним у Києві сіли до таксі й назвали адресу обласного управління МВС, водій одразу зреагував: «А, чорнобильці…», — і звернувши увагу на наше здивування, додав: «Ми тут знаємо все, повірте».

А вже на другий день в Чорнобилі, одразу під час знайомства із начальником карного розшуку до його кабінету зайшов статний чоловік високого зросту і з порогу випалив: «В місті стріляли, потрібно їхати розбиратися». Оскільки тільки я тоді був у кабінеті, довелося їхати. Серед покинутих будинків ми відшукали сімейну пару, здогадатися, що саме хтось із них здійснив постріл було не важко, адже в місті людей практично не залишилося. Побачивши нас, жінка одразу почала плакати. Вияснилося, що її чоловік через вікно вирішив вполювати свиню, яка бродила неподалік, як і безліч інших домашніх тварин. Вилучивши зброю, довелося робити обшук, а понятих не було де знайти. Довелося бігти до дороги, яка вела на АЕС, зупиняти транспорт із робітниками, які поверталися з об’єкту. В їх присутності ми знайшли дві трилітрові банки самогонки і звернулися до понятих підтвердити факт вилучення майна, на що вони відповіли, що підписувати нічого не будуть поки не переконаються самі. Перший скуштував декілька ковтків і, видихнувши, махнув головою, а другий відпив із банки десь півлітра, і тільки тоді промовив: «Да-а, самогон, прічьом очень хароший». Залишити цей речовий доказ не вийшло, мій попутник, який, як згодом вияснилося, був начальником розвідки при МВС УРСР, наказав все вилити. Так пройшов мій перший день на чергуванні у Чорнобилі. Загалом же Василь Кузьмук відпрацював там шістнадцять діб при тому, що рекомендований термін становив 3-5. Декого із його колег госпіталізували вже на другий день. Земляка із Ківерець Валерія Фірука довелося особисто везти в сусідню лікарню, бо в нього кров виходила через ніс. Стояла спека, піднімався пил і дихати було важко. Наряди формувалися по три людини, патрулювали пішки, без будь-яких засобів захисту. Потім, коли прибула комісія із МВС СРСР, наказали видати захисні маски, проте й вони «забивалися» через 3-4 години, ставали чорними. — Згодом прийшли новенькі службові УАЗи, прямо із заводу, – продовжує Василь Федорович. – Кожна група мала свій автомобіль. Стало значно легше. А нашому підрозділу, в якому я був старшим ще й тому, що до нього входив місцевий дільничний Іван Чеколовець. Він на той час вже відпрацював у Чорнобилі 15 років і все там добре знав. Ми потоваришували одразу та, на жаль, вже скільки років я про нього нічого не чув. Пробував розшукати, однак безуспішно. Буваючи у санаторіях, зустрічав багатьох, хто тоді працював у зоні відчуження та й вони про мого доброго товариша нічого не чули. Хотілося б з ним зустрітися через багато років, або щось розізнати, адже час йде і здоров’я все частіше підводить. Ось нещодавно потрапив до лікарні, дихати важко, серце «здає». Оформляю документи на групу, отож приходиться доводити, що мої хвороби пов’язані з Чорнобилем. Марна трата часу. Збираю якісь папери, надсилаю запити, а що з того буде не знаю. Колись по декілька разів на рік викликали на обстеження, лікували, направляли в санаторії, зараз все не так. Державі ми не потрібні. Всього з Любомльського райвідділу міліції після Василя Кузьмука з певним інтервалом в зону відчуження було направлено ще п’ятеро  правоохоронців. Серед них офіцери й рядові співробітники – Василь Іванович Загура, Віталій Васильович Левчук, Іван Павлович Ковальчук, Володимир Іларіонович Шаран, Віталій Михайлович Шеремета. Згодом когорту колективу поповнили ліквідатори Василь Дзядук, Микола Місюк та Іван Каліш. Кожен із них своєю працею не раз доводив відданість обраній професії, ставав на захист інтересів держави та громадян чим заслужили почесні нагороди, а головне, повагу серед колег та жителів нашого краю.

Сергій МИКОЛАЙЧУК.

Add a Comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *