«Тобі сьогодні 70… І не було б, а є!»
Бо для рідних і близьких людей ти завжди живий — у пам’яті та серцях… Мій тато. Мій порадник. Мій лікар. Мій взірець витримки, професіоналізму та мудрості — Олександр Іванович Остапчук.
Народився 17 квітня 1950 року в Рожищенському районі у сім’ї, де чесність, людяність, доброта, працелюбність були завжди на першому місці. Він був наставником для нас, дітей і внуків: любив, підтримував, переживав. Був опорою і справді кам’яною стіною для моєї мами, з якою прожили 37 щасливих років разом. І я надзвичайно втішена, що вони встигли зробити важливий і виважений крок у своєму житті — провести обряд вінчання в 35-ту річницю подружнього життя. Пам’ятаю, скільки було хвилювання у тому моменті — весільна сукня, вишиванка, коровай; весільний рушник та ікони (ще з їхнього весілля у 1978 році!). Все — по-сімейному тепло, щиро, з коханням в очах. Сьогодні мама не змогла нічого написати, бо ще надто свіжа рана та біль втрати. Можливо, колись… Коли не буде так боляче… А чи не буде?!
Знаю, як він любив свою роботу! Він жив нею! Його робота була ще однією жінкою в нашій сім’ї, до якої навіть ревнували. А розпочалося все у 1979 році, коли по закінченні Івано-Франківського медичного інституту молодого спеціаліста спрямували на роботу в Любомльську центральну районну лікарню. Тут він працював лікарем анестезіологом-реаніматологом.
Він був самовідданим праці, дійсно професіоналом своєї справи. Про це й сьогодні говорять його колеги, зокрема Олександр Згоранець, завідуючий відділенням реанімації: «Я пропрацював з Олександром Івановичем понад 20 років. Це була порядна, мудра, виважена людина, висококваліфікований професіонал та надійний друг. Він повністю віддавав себе служінню людям. У будь-якій ситуації не відмовляв у проханні допомогти чи то по роботі, чи у житті. Своїм постійним самовдосконаленням він надавав приклад нам усім, до нього завжди тягнулись і прислухались колеги по роботі. Кажуть, що незамінних людей не буває… Але у даному випадку, це виняток з правила…».
Тепло згадує про мого тата і медичний директор Любомльського ТМО, лікар-анестезіолог Наталія Ліщук: «Від самого дитинства (а це від 6 років, тобто, 42 роки тому) доля мене звела з моїм майбутнім колегою — Олександром Івановичем. Це було тоді, коли я стала одним з перших його пацієнток у нашій лікарні. Відтоді я вирішила обрати саме професію лікаря. Він навчив мене тактовності, уважного ставлення до хворих і колег, навчив тверезо мислити в найскладніших ситуаціях, бо, як казав, у поспіху нічого доброго не буде. У кожного лікаря на серці — кірочка, яка не дає втратити відчуття реальності через ту кількість смертей, з якою ми стикаємося на роботі. Я не знаю, добре це чи погано. Але я точно знаю, що в Олександра Івановича був великий рубець на серці через стреси, отримані на роботі, і він не міг спокійно спати, коли залишав, виходячи із зміни, важких пацієнтів. Це були ще дзвінки по декілька разів з дому, цікавився станом хворих. Про Олександра Івановича завжди світлі і приємні спогади. Здається, що зараз зайде в ординаторську і робота продовжиться. Але….. все змінилось. І його так нам не вистачає. Завжди згадуємо, сумуємо».
Його не вистачає і нам, дітям. У кожен важливий момент в житті він завжди був поруч — закінчення школи, вступ до вузу, початок роботи, одруження, дні народження. Бракує слів, щоб описати ту любов і вдячність за усе — подароване життя, поради, тепло, турботу, підтримку, любов.
Ти просто знай, що ми тебе дуже любимо і сумуємо за тобою. Адже наша втрата — невимовно велика і тяжка…
Комусь може видатися, що він був надто серйозним і в якійсь мірі злим (з вигляду). Але хто був із ним близько знайомий, той знає, що це був вигляд спокійної, витриманої, мудрої людини. Він був добрим і людяним. Любив багато читати. Любив подорожі. Любив їздити до брата на Різдво до Львова і гуляти вечірнім містом. Він любив собак. Він любив життя! Все обдумував наперед і планував. Але 12 січня 2017 року сталося те, що аж ніяк не входило у його плани…
Тату, тобі сьогодні — сімдесят! І не було б, а є! Бо ти завжди живий у наших серцях! Світла тобі пам’ять і Царство Небесне…
Дякую всім, хто пам’ятає мого тата. Знайте, що кожен із вас займав особливе місце у його житті.
Ольга ОСТАПЧУК.
