Замлинська “Смуглянка”

У відомому фільмі Леоніда Бикова «В бій ідуть тільки «старики» головні герої, висловлюючись про вшанування полеглих у війні солдат говорять, що обов’язково повернуться на їх могили, запросять найкращий симфонічний оркестр і «як вріжуть «Смуглянку», від початку і до кінця…». Їх мрія втілювалася в життя багато років, а в селі Замлиння в такий спосіб вшановували пам’ять полеглих ще задовго до виходу кінострічки.

Ініціатором став місцевий житель, на той час завідуючий клубом, Микола Сахалюк. Відомості про загиблих під час визволення села воїнів він почав збирати ще на початку 60-их років. Вдалося встановити їх прізвища та адреси проживання родин. До кожної направив листа з проханням надіслати розповідь та фото. «Відповідь прийшла не від всіх, на це було багато причин, адже війна змінила долю багатьох людей, — розповідає Микола Ілліч. — Першими відгукнулася сім’я Володимира Максименка з Прибалтики. Для них це була чи не єдина звісточка про смерть рідної людини. А на День Перемоги в 1967 році вони приїхали на братську могилу в Замлиння. Потім почали надходити листи від інших, географія досить велика — чи не весь Радянський Союз. Тому в наступному році 9 травня ми зустрічали родичів наших визволителів цілим селом. Запросили духовий оркестр, маршем пройшли вулицями до обеліску. Після мітингу поклали квіти до підніжжя пам’ятника, на якому були викарбувані імена всіх полеглих при визволені села. Організували поминальний обід. Цілий день лунали мелодії воєнного часу у виконанні оркестру, щоправда, «Смуглянки» не грали». Зате добре знали, що і їх земляків, котрі загинули на фронтах ІІ Світової війни так само вшановуватимуть на могилах. А новим завданням, яке поставив перед собою Микола Сахалюк, був пошук місць поховання односельчан. Воювати на різні фронти у 1944 році вирушило 72 жителя Замлиння, третина не повернулася у рідне село, залишившись навічно лежати у землях Східної Європи та Німеччини. «Серед них і мій батько. Останнього листа від нього отримали з госпіталю наприкінці березня 1945. Тато писав, що йде закінчувати війну. Згодом прийшла похоронка і для нього війна скінчилась», — на мить замовкає Микола Ілліч, дістаючи альбом. Тут з-поміж фотографій, зібраних за роки пошукової роботи — на першій сторінці знімок батька у військовій формі. «Я завжди ним гордився і шанував кожного солдата, який воював майбутнього щасливого життя. Сам до військової кар’єри не прагнув, хоча деякі спроби робив. Після роботи в колгоспі, відслужив в армії, також довелося недовго попрацювати на будовах Радянського Союзу. Довгий час працював завідуючим клубом в рідному селі. Одного разу вирішив податись на офіцерські курси, як тоді говорили, на «партизанські збори». Через два місяці отримав звання молодшого лейтенанта і приступив до служби в Любомлі. Згодом призначили начальником квартиро-експлуатаційної частини, де працював до виходу на пенсію. Разом з дружиною виховали доньку, яка вийшла заміж за військового і трудиться на педагогічній ниві. А їх син поєднав спеціальності батьків — працює у школі, викладає основи військової підготовки. — Зрештою, чи вдалося виконати зобов’язання перед самим собою щодо пошукової роботи, — цікавимося у Миколи Ілліча на завершення спілкування. — В основному так, але хотілося б більшого. Взяти хоча б обеліск у Замлинні. Його спорудили із підручного матеріалу одразу після закінчення війни. І лише нашими стараннями в 60-тих повністю реконструювали, встановили нову плиту із викарбуваними іменами полеглих при визволенні села. І з того часу практично нічого не змінилося. Хотілося б там бачити і прізвища всіх односельчан, котрі загинули у роки війни. Всю інформацію про них, а також результати своєї краєзнавчої роботи я передав у шкільний та районний музеї. В теперішній час в цьому напрямку відкриваються нові можливості, проте ентузіастів стає все менше. Отож, давайте будемо зберігати і примножувати пам’ять про всіх людей, які трудилися на нашій землі, прославляли її, оберігали та визволяли.