«…Він запалив церкву – він не побідить»

Незабутнім і на всі роки життя тривожним, мов спалах, спогадом про 22 червня 1941-го і наступні роки фашистської окупації та незбагненну радість від звістки про Перемогу, сьогодні ділиться Олена Миколаївна Челяда — наша  найповажнішого віку 85-річна  колега — у  50-60-тих роках минулого століття була творчим працівником районної газети, авторка збірки віршів «Роки, наче води пливуть», понад 30 років учасниця і ведуча народного аматорського хору ветеранів війни і праці міста Любомля «Осіннє золото», громадська активістка, багатогранна   особистість, красива душевною добротою жінка. Коли почалась війна, яку назвали  Великою Вітчизняною,  Оленці йшов лише сьомий рік…

Олена Челяда згадує незабутнє, пережите:

«Моя мала батьківщина — село Гуща,  що розкинулось понад Бугом. У той час в нас на квартирі жив прикордонник-капітан Парижов із дружиною. Їхній син вчився у Києві  і у неділю 22 червня 1941-го року вони збиралися їхати до нього. Згодилися взяти з собою і мене, я була безмежно цьому рада, мама вже настроїла мені одяг — платтячко, панчішки. Пам’ятаю, як зараз, ми всі сіли в суботу ввечері надворі вечеряти, навколо стояла така тиша, гарний тихий вечір, що аж дивно було, що ніяких звуків навколо. В очікуванні завтрашнього щасливого дня, лягла спати. А вранці мене мама збудила, я радісно схопилася, а вона каже з сумом, що нікуди ми не їдемо, бо почалася війна. Я ж не зрозуміла дитячим розумом увесь страх цього слова, але як почали літаки літати, кругом стріляти, і раптом запалала церква наша, то перелякались усі.  На церкві прикордонний спостережливий пункт був. На вулиці гірко плакали чотири маленькі дівчинки біля вбитої матусі, у селі крики і плачі, люди не знали куди подітись. Невдовзі, коли трохи заспокоїлось, як зараз бачу, вийшов мій дідусь на поріг хати, з болем дивиться у бік, де ще диміла церква і каже: «Він запалив церкву — він не побідить». Ці слова запали нам у душу, ми жили з ними в роки окупації, вірили, що настане перемога і мир…».

«У той день, коли трохи стихло, дідусь каже до тата «бери, Миколаю, дітей, жінку і їдьте в Перекірку (зараз село Борове — авт.). Там ліси, вони туди не підуть, перебудете поки». Ми й поїхали кіньми, але вийшло навпаки, німці пішли тими лісовими дорогами на Білорусь, була така страшна бойня. Там сховались в родичів  у льох, чути в хліві свиня рохкає, а мій братик каже, що добре бути  свинею, бо вона не знає, що таке війна і їй не страшно. Отож на другий день ми повернулися назад у Гущу, вже було скрізь тихо, тільки фашисти, як господарі, ходили селом, наводили свій лад. Наш квартирант-капітан виїхав, а залишився його собачка Рекс, німці прийшли його забрали, а нам шкода було, бо гралися з ним. А потім окупація була, кого тільки в селі не було: і німці, і поляки, і бульбаші, і упівці, потім страшна різня у 1945-му. Все пережили, весь час тікали, ховались, в тривозі були і батьки, і діти. Багато чоловіків на фронт забрали, а молодь в Німеччину вивозили. То все село в лісах жило, тільки старші зоставалися в хатах. Ми серед болота на острівці буду з гілля та соломи зробили, але як почне гриміти, то все тремтить довкола, то бігли в рови, в окопи ховатись…».

«У село ходили до діда і баби по хліб, що вони нам усім пекли, а їм молоко носили. Одного разу йдемо з мамою селом, ні одної людиночки не видно, дорога травою поросла, раптом зі сторони Вишнівки дві машини з німецькими солдатами їдуть, ми тулимось до плота, а перша машина їде просто на нас, притискає ще більше. І зупинилась. Вийшов німець з пістолетом на нас направляє, а з другої машини біжить другий і кричить до нього «ніхт, кляйн, кляйн!», тобто, не стріляй в дитину. Так заступився за нас, бачте, і німці були різні…».

«Коли вже німці відходили, то палили хати, село погоріло, тільки ті будівлі, що були під бляхою чи черепицею вціліли. Серед них і наша зосталась. Коли ми повернулись з лісів назад, то багато з людей не мали де жити, мій батько прийняв на зиму 1944-го року кілька сімей, і бідних, хто просився, впускав, всім місця хватало. Бувало на ніч підлогу застеляють, і 13 дітей водночас на ній спали. Мирились, допомагали один одному, як могли, ділились останнім. Пироги пекли з буряком, крупу, яка була, домішували. Світити не мали чим , такі сліпачки зі скалок робили, бо ж лампи не в усіх були, і керосин уже пізніше у магазин завозили. Отак біда вчила дружби і любові, взаємодопомоги і виручки…»

«А як про перемогу почули, то хто плакав, хто танцював і сміявся, а хто землю цілував! Ця звістка думаю у сільраду якось надійшла, бо ще радіо тоді не було. Ми, діти, від хати до хати бігли, кричали, що перемога, кожен ждав своїх, що з війни повернуться, хто з каторги  німецької… Як зараз пригадую, ту біду, то розумію і шкодую  бідних людей, що в такій самій тривозі за життя живуть зараз на Сході України. І від того на душі смута така, що не передати. То ж бажаю усім, як я писала у вірші: «В житті вам злагоди, любові і мир один – один на всіх…»

Валентина ХВАС.

Згодом ці незгасимі дитячі враження лягли у віршовані рядки.

Був сорок перший.

Пахли трави.

Зеленим килимом стелився луг,

А від війни нас відділяли

Червнева ніч і річка Буг.

Мені ще снився теплий ранок,

В цвіту калина запашна,

А наді мною нахилилась мама:

— Вставай, дитинко,

йде страшна війна!

Та ці слова мене не засмутили,

Мені ще був їх

не знайомий зміст,

Хоч літаки над нами

гуркотіли

І роздававсь фугасок

дикий свист.

Ми з хати вийшли,

стали на порозі,

Навколо дим 

і метушня людей,

Дитяче личко рясно

вкрили сльози,

Я прихилилася до

маминих грудей.

А потім був уже світанок,

Кривавий, чорний і страшний.

А сонце, знай, будило ранок

 В цей літній перший

день війни.

І раптом тиша застогнала,

І канонада загула,

І вже найперше запалала

Святиня нашого села.

Рукою я прикрила очі,

Так стало страшно

в тую мить!

А мій дідусь сказав

слова пророчі:

— Він палить церкву,

він не побідить!

Горіла церква густим димом,

Вогонь торкався неба із землі,

З хрестами чорними

на крилах

Нам смерть

стервятники несли.

І вже заплакали сирітки,

Чотири дівчинки малі,

А їх матусенька-лебідка

Лежала вбита на землі.

І знову світ став темно-сірий,

На нас повзла руда чума.

Повзла так впевнено, сміливо,

Бодай зупину їй нема.

Фашистський

чобіт топтав м’яту,

Горіли села і міста,

Та ви спинили супостата,

Загнали в лігво, наче пса.

І ви полізли в пащу звіра,

Який вогнем усе палив.

І ви життям своїм платили,

Щоб він більш лиха не робив.

Та вже в минулому тривоги,

Відійшло лихо і болі.

До нас прийшов День Перемоги –

Найбільше свято на землі!

Цей день ясний,

цей день святий,

В цей день молитись

треба Богу,

За усіх тих, хто в землю ліг,

Хто здобував нам перемогу.

А всім живим – низький уклін,

Нехай вам сонце ясно світить.

Здоров’я вам, достатку вам,

Дай Бог в добрі ще довго жити.

Я знаю: й досі болять рани,

Багато ви перетерпіли.

І я вас славлю, ветерани,

Ви приклад мужності і сили.

На жаль, в нас знов немає миру,

Схід України весь в огні,

Сини і внуки наші гинуть,

Сьомий рік вже на війні.

Там сльози, горе і руїни,

ЗМІ несуть вісточку сумну.

Президенте України,

Зупиніть війну!