Після поранення знову повернувся в АТО

Здається, зовсім недавно в нову історію України ввійшла дата 6 грудня, але по праву зайняла одне із головних місць. В цей день 1991 року було ухвалено Закон «Про Збройні Cили України», а вже буквально через два роки його внесли в календар професійних свят. За декілька років свято стало одним із найулюбленіших в навчальних закладах, адже саме тоді дівчата вітали всіх хлопців — майбутніх захисників Вітчизни, дарували їм подарунки.

Що стосується вшанування українського воїнства — то урочистості проводилися по всій країні, на різних рівнях, від сільського клубу до Адміністрації Президента. Майже нічого не змінилося з того часу й донині, хіба що вітати всіх захисників Вітчизни стали в день Святої Покрови, а 6 грудня трактують, як професійне свято військовослужбовців та ветеранів ЗСУ. Відтак, в наших реаліях ніхто не зменшує його значення для кожного із нас та країни в цілому. У переддень професійного свята спілкуємося із заступником військового комісара, начальником мобілізаційного відділення тепер вже Любомльського об’єднаного районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (донедавна Любомльський ОРВК), капітаном Дмитром Трофимуком із Куснищ. Дмитро після школи вступив до Національної академії сухопутних військ у Львові. Після двох років навчання перевели в Одесу, де у 2014 році закінчив цей же факультет.

«Після завершення навчання пішов служити у 80-ту окрему десантноштурмову бригаду у Львові, — пригадує Дмитро Васильович. — За два місяці, в кінці серпня, відправився в зону АТО. 4 вересня отримав поранення в шию та руку. Відбув реабілітацію, пролікувався й знову повернувся на Схід. Після двох місяців служби пішов на ротацію, а потім знову прослужив в АТО близько півроку».

Тоді ж у кінці серпня 2014- го загинув його одногрупник Віктор Ковальчук, який в зоні АТО був від липня. Його підрозділ розмістився у смт Георгіївка, що неподалік Луганського аеропорту. Останнього дня серпня хлопці потрапили під обстріл сепаратистів. Під час атаки Віктора поранило і він загинув. Інший одногрупник зник безвісти, про нього й нині немає жодних відомостей. За роки служби Дмитро Трофимук боронив державу у Кримському, Щасті, Веселій Горі, де отримав поранення. Після АТО Дмитра направили у Житомир в навчальний підрозділ, згодом там же став викладачем школи підготовки снайперів, а пізніше — начальником групи вогневої підготовки. Після цього, у березні 2020-го призначили заступником військового комісара Любомльського ОРВК.

— Чи все влаштовує на нинішньому місці служби?

— Якщо чесно, то часто хочеться повернутися на Схід. Тут занадто спокійна служба, багато паперової роботи. Важкувато дається призовна кампанія — останній призов ми на 100 відсотків закрити не змогли, хоча й не так вже багато потрібно було призвати юнаків. Більшість бояться, думають, що відразу їх відішлють в зону ООС, хоча насправді призовників туди не направляють.

— Як би там не було, але за майже 30-літню історію української армії наша земля виховала багато справжніх військових, котрі гідно несли службу і продовжують це робити зараз. Що би ви їм побажали з нагоди професійного свята?

— Звісно, в першу чергу миру. Миру і спокою. Спокою душевного, родинного і суспільного. Впевненості в майбутньому, у власних силах і Збройних Силах. Зрозуміло ж, міцного здоров’я, родинного благополуччя, успіхів у всіх справах та починаннях, здійснення планів і виконання поставлених завдань. І нехай кожен день приносить тільки радість і задоволення.

Олександр ЛИСЮК