Лікар з Любомльщини допомагав рятувати життя у прифронтовій лікарні

Майже місяць – з 21 жовтня по 21 листопада – завідувач відділення інтенсивної терапії та анестезії Любомльського ТМО Олександр Згоранець працював у одній із лікарень Запоріжжя, допомагаючи медикам рятувати життя людей.
Про це повідомляють в Любомльському ТМО.
Така поїздка стала можливою в межах кампанії, яку організовують у Міністерстві охорони здоров’я для медиків, які зголошуються на роботу у заклади на прифронтових областях.
Лікар-анестезіолог зізнається: погодився на роботу, бо хотів побачити, як працюють лікарі в екстремальних умовах, більше дізнатися про те, як виходжувати пацієнтів з різними видами поранень.
Працював лікар відповідно до свого профілю – у відділенні реанімації, де приймали найважчих пацієнтів. Окрім місцевих медиків, разом із ним працювали дві медсестри з Тернополя, згодом – приїхали лікарі ще й з Києва з інституту Шалімова (анестезіолог та судинний хірург). У кожному з чотирьох реанімаційних відділень працювали завідувач, два лікарі та інтерни. Робочий день лікаря тривав з 8 до 16 години, були й вихідні.
У завдання Олександра Згоранця входило контроль стану пацієнтів у реанімації, знеболення, контроль за виконанням призначень у лікувальних процесах. Зізнається, що роботи вистачало щодня.
Найважчими були дні, коли одночасно привозили більше десятка важкопоранених військових. Когось одразу спрямовували в операційні, когось – у реанімації.
«Спочатку поранених бойові медики привозять у стабпункти, а потім – до нас. Бувало, що особливо важких ми одразу приймали по «червоному коридору» – одразу в операційну, а не в оглядову. Лікарі настільки виявилися кваліфікованими, що летальність після операцій була дуже низькою: із сотні прооперованих помирали лише двоє. Пригадую, як запорізькі колеги казали, що в перші місяці навіть вони були дуже розгубленими, адже дуже мало стикалися з військовими травмами, з яких особливо небезпечні – мінно-вибухові», – розповідає лікар.
Однак за декілька місяців запорізькі медики навчилися оперувати таких пацієнтів, виробили тактику оперативних втручань, напрацювали алгоритм дій.
Також лікар додає, що практика допомагати колегам на прифронтових територіях дає не тільки особистісний розвиток, а й професійний.
«В нашому регіоні ми, лікарі, звикли мати справу з побутовими травмами, максимум – зі складними травмами після ДТП. А от там найважчі пацієнти – з мінно-вибуховими травмами. Коли розривається міна чи снаряд, все тіло людини зі сторони вибуху пронизане осколками, пошматоване, адже вони потрапляють і під бронежилети, і під каску, спричиняючи важкі травми», – розповідає лікар.
Дуже багато військових було з втратами кінцівок. Але вони – стійко сприймали свій стан, казали, головне – живий.
«Що було нове для мене – це пацієнти-військові із так званим «турнікетним синдромом», коли турнікет був дуже довго накладений на кінцівку. В таких випадках йде утворення токсичних речовин в перетиснутій кінцівці, які можуть уразити весь організм. Пам’ятаю, як привезли бійця з пораненням ноги, якого довго не могли вивезти з «нуля». Турнікет у нього протримався аж 29 годин (має бути не більше двох годин). Довелось ампутувати частину ноги. Однак він не шкодував, що втратив ногу. Кажуть, головне живі залишились», – ділиться лікар.
Найбільше, зізнається Олександр Георгійович, на початках дошкуляли повітряні тривоги: сирена вмикалася мінімум по п’ять разів у день. Але згодом, каже, звиклося. Під час перебування у Запоріжжі двічі були «прильоти» по місту, на щастя, обійшлося без постраждалих.
Вразила лікаря велика кількість україномовних на вулицях, особливо молоді.
«Одного разу, коли стояв біля відділення «Нової пошти», стояла жінка років 70-ти. Тут – лунає тривога. Вона й каже: «Нічого. Голод пережили, війну пережили, переживемо й росіян», – пригадує Олександр Георгійович.
На питання, чи було важко морально, лікар каже, що за свою багаторічну лікарську практику довелось побачити усякого, тож морально був готовий. Та кожен день після роботи старався годину-півтори пройтися містом, розвіятися на свіжому повітрі, бо робота – не з легких.