Від угодин до обтанцьовування. Весільне дійство

Весілля — це завжди більше, ніж просто сімейне свято — це своєрідна вистава, де кожен етап і кожен атрибут наповнений символікою і дуже важливий. Століттями у селах нашого регіону сформувався багатий сценарій весільних обрядів, який передавався з покоління в покоління. Та в останні роки ми спостерігаємо своєрідний спад, а радше відмову від українських традицій на користь європейським.

На щастя, багато з автентичних звичаїв ще пам’ятають, а подекуди намагаються відроджувати, перетворюючи весілля на захопливе дійство з піснями, танцями та традиційними ритуалами. У Любомлі та навколишніх селах і нині збереглося чимало автентичних весільних звичаїв, які ми пропонуємо пригадати.

Перший акт весільної драми — прихід сватів або ж старостів до оселі нареченої. На Поліссі цей обряд має декілька назв. Так на північній Волині це називають «запоїнами», адже угоду про шлюб скріплювали спільною чаркою горілки. А у південній та західній частині регіону візит сватів називали «сватанням». Також в деяких селах були поширені назви «угодини», «домовини», «старостування».

Неодмінним атрибутом цього обряду був хліб і не лише коровай. Важливі дії молодих та їхніх батьків здійснюються з буханцем. Наприклад, сват приходить у будинок нареченої з хлібиною під правою рукою і красномовно просить в господарів обміняти хліб. Після успішних перемовин він повертається до родини нареченого вже з хлібиною від молодої. Такий обмін символізував успішну угоду. При цьому на Західному Поліссі той хліб не розрізали до кінця весілля, зберігаючи його як оберіг. А на Східному, навпаки, сватовий хліб одразу ділили між присутніми незарученими хлопцями та дівчатами. Адже вважалося: хто його з’їсть — той незабаром і сам піде під вінець. Після успішного сватання наставали заручини, під час яких батьки благословляли молодят, обмінювалися подарунками, домовлялися про деталі майбутнього свята.

Хліб використовували ще в одному обряді — напередодні вінчання. Перед тим, як іти до храму, наречені із хлібом під правицею мали обходити тричі навколо столу, кланяючись святим образам, батькам, рідним і гостям. Після цього батьки молодої благословляли дітей, та вручали їм парні ікони з рушниками. Мати дарувала образ святої Богородиці доньці, батько — образ Ісуса Христа майбутньому зятеві. А вже на подвір’ї під супровід обрядової пісні, мама нареченої обсипала пару житом, а тато кропив свяченою водою. Наші предки вірили, що такий ритуал принесе молодій сім’ї «добрий бит».

У храмі наречені мали стати на вишитий рушник — ще один атрибут українського весілля. Він у цьому обряді символізує спільну дорогу в подружнє життя – широкий білий шлях без перепон. Хто першим ступить на нього той, за народними повір’ями, буде головним у сім’ї. У деяких селах є ще традиція обв’язування рук наречених вишитим рушником. Звідси приказка: «Зв’яжуть рушником — розв’язати вже не можна».

Після вінчання пара вирушала до оселі нареченого. Колись це була ціла процесія на прикрашених стрічками возах. Сьогодні коней замінили на металевих, але святковість, гучність і урочистість вона не втратила. Дорогу молодим часто перегороджували. На Любомльщині такий жартівливий обряд називають «перепій». На дорозі виставляють лавку з пляшками води, кладуть хліб, сіль та ікону — імпровізований шлагбаум. Дружби нареченого повинні домовитися з сусідами про обмін води на горілку. Якщо старший дружба і представник «блокпосту» потиснуть руки це означає, що угоду вкладено.

На подвір’ї весільну процесію зустрічали батьки нареченого. Мати тричі пригощала молодят і свідків ложечкою меду, а батько калачем, щоби життя було солодким. Після цього починалися весільні частування та гуляння. За святковим столом молодят вітають хлібом-сіллю, звучать тости, побажання від численних гостей. Раніше весільний бенкет тривав два-три дні, з окремим днем «поправин» або ж «гостини» після основного гуляння. Нині здебільшого обходяться одним днем, але й він сповнений дійств.

Наприклад ритуал дарування: молодята обдаровують найближчих родичів рушниками, хустками або іншими речами. А ті, своєю чергою, підносять подарунки винуватцям свята. Так було раніше, сьогодні ж на зміну традиційним дарункам прийшли конверти з грошима, проте сам обряд залишається важливою частиною дійства.

Будь-яке весілля важко уявити без народних пісень і танців. Чимало пісень містять гумор і навіть легке кепкування з молодят чи гостей — така своєрідна весільна сатира притаманна поліському фольклору. Так, наприклад вже масовими стали такі волинські співанки:

Не будемо їсти,

Не будемо пити.

Просим молодого,

Щоб підсолодити!

Гірко-гірко-гірко…

Або

Не будемо пити

Тую «бурячанку»

Нехай поцілує

Староста коханку!

Гірко-гірко-гірко…

Скриня народної творчості має також багато співанок про подяку, наприклад:

Нима того на селі,

Шо у свата на столі:

Є шо їсти, є шо пити,

Є кому попросити.

Наприкінці весільного вечора відбувається один з найбільш зворушливих ритуалів «покривання молодої». Нареченій знімають весільний вінок (або фату), який символізував її чистоту та дівоцтво, а свекруха покриває голову молодої жінки хустиною. Відтепер вона дружина, і хустка є ознакою нового статусу. Після цього незаміжні дівчата утворюють коло, всередині якого наречена по черзі «обтанцьовує» кожну з молодиць, поклавши, їм на голову вінок чи фату.

Весільні обряди Любомльщини, як всієї України, зазнавали змін з плином часу. Ще у середині XX століття традиційне поліське весілля тривало кілька днів і строго дотримувалося послідовності ритуалів, закріплених віками. Згодом, деякі обряди спростилися, злилися або зникли. Приміром, сватання та заручини тепер відбуваються разом, а давні колись обряди «комори» чи «розгляди» господарства молодого відійшли в минуле. Та все ж весільні традиції перетворюють одруження на справжнє дійство. І поки живуть ці обряди — у піснях, у пам’яті та в серцях людей — доти весілля залишатиметься одним із найяскравіших проявів нашої культурної спадщини.