Фотохудожник Микола Трох: «Змиритися зі світом, який нас сьогодні оточує, я не можу»

Рядки з біографії: Микола Трох (Трохимчук), київський фотограф і художник, близький до кола сквоту «Паризької комуни», його називають класиком української фотографії. Народився у місті Любомлі 15 березня 1961 року, у школі захоплювався музикою, грав на гітарі та скрипці. Після закінчення школи навчався у Білоцерківському ПТУ, а  потім 10 років працював слюсарем на заводі Артема. З 1980-х жив у Києві. На 25-тий рік народження купив фотоапарат і почав знімати життя в столиці. І вже через місяць Трох дебютував своїми фотоколажами на Андріївському узвозі… Автор 6 персональних  та учасник  понад 30 групових виставок в Україні, Чехії, Німеччині, Латвії, США. У 1991 році був визнаний найкращим фотохудожником в Україні. Наприкінці 1990-тих — поч. 2000-них Микола Трох був одним з натхненників та ідеологів журналу «НАШ», який видавався у Дніпропетровську. Також друкувався у великій кількості періодичних видань; з березня 1995-го до лютого 1997-го працював провідним фотокореспондентом культурно-інформаційного тижневика «Досье Досуга». Творчий спадок Миколи Троха вже став хрестоматійним і вивчається у вищих школах та студіях світу. Оригінальні твори майстра становлять культурно-мистецьку, історичну та музейну цінність.

Помер на 46-му році життя від серцевого нападу у квартирі товариша вранці 25 серпня 2007 року. Поховали фотографа Миколу Троха у Любомлі. На його пам’ятнику розміщені слова, які тривожать: «Не пізнаний, не збагненний, не признаний на малій Батьківщині, але знаний у світі».

Але не як провина для нас, земляків, має стати напис на могилі, а радше як гуманний обов’язок глибоко шануючи це ім’я, інтелектуальну особистість, вивчити і поширити  творчий життєпис митця. І коли до 10-ліття «без художника» у 2017-му в Любомльському краєзнавчому музеї було влаштовано виставку «У театрі життя фотохудожника Миколи Троха», ще один наш відомий земляк, уродженець села Вишнів Валерій Сахарук — мистецтвознавець, куратор, дослідник, науковий співробітник Інституту проблем сучасного мистецтва, автор численних виставок та публікацій, повідомив, що готує монографію про життя і творчість знаного фотографа Миколи Троха. Вважаємо вихід такого об’ємного видання у березні 2020 року став важливою мистецькою подією в Україні, своєрідною і цінною книгою-архівом спадку митця і черговим дослідницьким успіхом пана Валерія.

Валерій Сахарук, тримаючи в руках книгу «Микола Трох. Enfant terrible української фотографії»  (у перекладі «нестерпна дитина»), під час онлайн-презентації розповідає, як втілювалась ідея:

— Микола був надзвичайним художником, і в цьому я зміг переконатися, коли ми  готували  презентацію монографії, яка мала відбутися нинішнього 15 березня, а це винятковий день для Троха. Чому винятковий? Бо одна з публікацій про нього 1995 року, коли був пік його успіху і кар’єри, називалась «Дивна людина, яка народилась двічі». За легендою, він придбав фотоапарат на своє 25-річчя. І почав фотографувати. Освіти не мав, був самоучка, але дуже швидко освоїв усі етапи фотознімкування: і технічні, і художні. І уже на початок 90-тих був одним із провідних фотохудожників України. Тому  й представлення книги мало відбутися саме 15 березня у Національному художньому музеї, ми  мали влаштувати третє народження Миколи Троха, і це своєрідна данина його життю і творчості. Але, на жаль, без нього, вже йде 13-тий рік, як Колі немає з нами. Нам вдалося реконструювати його центральний проект «Порнографія як дзеркало нашого життя» — триптих, який після показу у 1995 р. у музеї «Київська фортеця», зник невідомо куди. Це дуже дивно, бо знаємо як бережно Микола відносився до своїх робіт. Хоча до останнього побутувала думка, що архів Троха зник, але то не так, він зберігся у його родині в Любомлі,  де жили його старенька мама, вчителька-пенсіонерка Світлана Степанівна і молодший брат Юрій Трохимчуки. Частину доробку Миколи було передано у Всеукраїнський благодійний Фонд імені Троха, який створив архітектор і його товариш Петро Маркман, іншу — у Любомльський краєзнавчий музей.

— Чи легко творилася-народжувалася монографія?

— Спочатку  з’явилася назва, яка визначила головним чином шлях, як книгу робити. У цьому визначенні (нестерпне, непрохане дитя) говориться  фактично про місце Миколи Троха в історії української фотографії, про його особливості і про те, що він робив. Він «виламувався» із традиції, він не хотів працювати як усі, він не хотів миритися з тими правилами, які існували в українському соціумі, особливо в середовищі фотографічному. Коли з’явилася ця назва, дуже швидко сформувалась структура книги — 7 розділів, які ілюструють всі періоди життя Миколи, але не зовсім, бо хронологія інколи не є головною. Отже, розділи, які я думаю, дуже легко зрозуміти: перший — Любомль; і наступні — Артема VS фотографія; «Паризька комуна»; Харківське;  Порнографія — дзеркало нашого життя; Бунт; Поразка.  Вони відображають динаміку і процес розвитку художника, його формування, пошуки…  Другий розділ – це перша виставка у1988 році «Київ-Каунас», це виставкова зала на вулиці Володимирській, тут він ще Микола Трохимчук поряд з уже відомими авторами як Свяченко, Вишеславський, Панич, інші. Потім уже скоротив ім’я на Трох і з ним увійшов у мистецтво. Дуже важлива участь у «Паризькій комуні», бо тут спілкувався з тими, з ким познайомився на першій виставці, наприклад, з Голосієм, Трубіною… Розділ «Харківське» — тому, що 10 років Коля жив і працював на Харківському шосе, в маленькій квартирці у хрущовці, тут і було зроблено більшість класичних фотознімків, хоч у звичному розумінні студією цю кімнатку не назвеш. Для Миколи не мало значення, як і де він працював, обставини, він знав головне — творив зміст, образ, «щоб промовляв». У книзі багато таких робіт, що публікуються вперше, але дуже важливі для розуміння еволюції художника.

Микола Трох розпочав свій творчий шлях  у столичному сквоті «Паризької комуни», документував життя його мешканців та їхні нескінчені вечірки. Творча атмосфера та естетика  Паркомуни стали для Троха  життєвою та філософською платформою. Саме це сформувало його як художника. Творчість Миколи виходить далеко за рамки Паркомуни, та є самобутнім явищем, яке ще не вивчене. Його життя і творчість досі породжують безліч загадок і міфів.

— Пане Валерію, у 1996 році було опубліковано у виданні «Антологія. Маніфести. Декларації. Монологи» маніфест Миколи Троха «Відкрити диво театру життя». Власне, як відомо, він його не писав, а лише проговорив, а записав думки арт-критик Сергій Васильєв.  Текст маніфесту і досі не втратив своєї актуальності і змісту…

— Те, що Коля написав свій маніфест у середині 90-х, показово. Він як сейсмограф відчував зміни у стосунках між художниками і замовниками. Якщо би прочитав цей текст, не знаючи року його створення, то подумав би, що це початок 2000-х, останні роки Троха. Але тоді ще усе було нормально, проводилися мистецькі акції, кожна виставка була подією, і цей маніфест був автономним потужним висловом.

Цитати з маніфесту Миколи Троха:

• «Змиритися зі світом, який нас сьогодні оточує я не можу. Звикнути до буденних зрад, махрової заздрості, маніакальної корисливості, винищення порядності. Головне ж — до відступництва власних поглядів та ідеалів під «тиском обставин». Важкі часи — не підстава до кардинальної зміни життєвих принципів. Каструвати совість — смерть художника. Природний стан  для нього бунт»
• «Предмет зображення для мене те, що обурює, викликає душевний дискомфорт, розпач. Бруд, глупство, зухвалість світу. Взагалі, якщо серйозно займаєшся фотографією, то повсякчас дивишся на світ, ніби крізь видошукач фотоапарата».
• «Я дивлюся на життя, як на театр, в якому актори постійно імпровізують свої ролі. Сьогодні в суспільстві чітко визначилися дві контрастні групи, між якими — прірва. Розділяє ж ці групи зовсім не матеріальний достаток… більшість населення безглуздо виконує деспотичний ритуал буденності. Та є й інші індивідууми. Довкільний жах вони прийняли як даність, але воліють жити за власними правилами. Вони не лякаються бути самими собою — здаватися дивними або некрасивими, сміливо виявляти свої почуття, нестримно радіти, коли весело на серці, і не демонструвати нещирі щасливі гримаси, коли їм сумно. Я, хоч це й може здатися парадоксальним, все таки адресую свої роботи першій, «зомбованій» групі. Я сподіваюсь, що мої знімки можуть примусити їх «розслабитися», проламати панцир їх залежних, детермінованих уявлень і сформованих суспільством звичок, очистять  їх погляди від полуди банальності…»

 Підготувала Валентина ХВАС.

Види Любомля — роботи Миколи Троха